Лягти горізнач у траву

Я не один — в сусідстві мурашви —

уплетений в густе ткання трави:

вбираю неба глибочінь ув очі,

сухий ручай струмкоче по обоччі,

засвідчує, що він іще живий…

Висить сорочка на сучку смиренно,

байдужа і відчужена від мене,

і я — наче дозріла вже зернина,

що вилущилась із лушпиння нині.

Землице рідна, ти вуглієш в жмені,

та шелестять вуста мої зелені

слова безбарвні про минущий час,

про те, що жив я на землі не раз…

Та знаю я, що кожна мить світання

стає поволі хвилею смеркання,

а те, що видивляв углибині,

присутнє вже давним-давно в мені.

Під спиною ворушиться коріння,

а голос мій, долаючи тяжіння,

підніме затверділі імена;

та порохом осиплеться луна,

зостанеться в повітрі тільки смуга.

Зіржавіла на вітрі, мов кольчуга,

затисне плоть сорочка дротяна…

У себе, в небо — тону одночасно,

і погляд нерухомий тихо гасне,

і мить злиття із всесвітом прекрасна,

що навіть смерть безлика не страшна.

***