Тренос, або Жалібний лямент

на погреб московської плюшки, яку тепера роблять значно меншою та з жалюгідною дрібкою цукру (також тісто часто підгорати стало), хоча ціна на неї лише зросла.

Московська плюшко! (Пам’ятаю:

Колись ми звали так тебе),

Шматочку втраченого раю,

Перлино всього АТБ!

Померла ти раптово, люба,

І для усіх тяжка ця згуба,

Бо плачуть навіть вороги,

Що за москальство проклинали –

Язичні воїни й вандали, –

Гіркі всім стали пироги…

Усі боролися за назви,

Забувши про солодку суть,

І гоїли московські язви,

Поки роки її беруть.

Та перед булкою мертвою

Уже не тягне нас до бою,

Бо плюшку добру кожен їв,

Хоча б «московська» чи «паризька»,

«Міланська» та, чи навіть «ризька»;

І їли ми її без слів.

Та й бог з усякими містами!

Начхав на них з дитячих літ!

Та не досипати цукрами

І менше тіста всипать – ніт!

Таке не можна пробачати,

І мало винуватцям страти!

У пеклі зачиніть козлів,

Най біси їх товчуть киями,

До смоляної кинуть ями

І не жаліють хай котлів.

Як було, що я плюшку гамав,

Читаючи книжки в тіні;

Як обкрадав батьківський гаман

Аби змакнути у вині

Наступну плюшку після школи!

Та більше плюшок я ніколи

Таких не спробую смачних!

І вам таких не куштувати,

Хоч віддали би всі палати

І всі скарби земні за них.

А все тому, що чорт паскудний

Свою копійку поберіг:

Дав кухарям рецепт облудний,

А ті, вклонившися до ніг,

Пішли пекти погані плюшки;

І не тремтять у них же душки

Робити булочки малі,

Без цукру, на дешевім тісті

Та продавати їх у місті

За ту ж ціну, що і незлі!

Підступні! генії насилля!

Такий потворний глум чинить!

Нема душі, ні богомілля!

Вам зникнути б у ту же мить!

Та ви все робите злочинства,

Позбавили дітей дитинства

І плюшку нашу передчас

Згубили певно й безсумлінно...

Її! невинну, злотоцінну

Землі віддали – й світ загас!

І разом з тим народ убили,

Його на відчай обрекли;

Підняли бідних нас на вили,

Всадили задом на коли!

Бо плюшка – запорука щастя!

Так; не Наталка і не Настя –

Солодка плюшка та вино!

І хто би з нас, як обирати

Між булочкою та дівчати,

Дівчат не кинув би в вікно?

Та смерть найкращих забирає,

Й узяла зрештою її

У Царство Божеє безкрає

На вічні мири й спокої!

Вона ж у пам’яті навіки,

Хоч не розплющить вже повіки...

Та, смерте ця, не будь пуста:

Веди людей, повчай нащадків,

Онукам будь найтяжчим спадком,

Що їм не усладить уста.