Любов (з книги-поеми "Цар духу")

Падають маски — і кожен собою стає.

Падають зноски — і верба зігнутись не хоче.

Падають зорі! — з душі світло дибки 

встає —

В небі зійшли Твої Очі.

Плавлять фігурки у печах торгових рядів,

Плавляться стегна і труться й пищать кавунами,

Тьма віфлеємська сочиться в людей між ногами,

І підвивають гієни огненні між нами,

І — струми лижуть на захід червоні й руді,—

Богопрозрілі — до темного кола не хочуть,—

                         В небі горять Твої Очі.

Плавиться в промені лик мій, і шкіра тече,

І обтікає по духу до рикання лева,

Плавиться хиже, незриме, нечутне, сталеве.

Люба, не відірватись від Твоїх Очей!

Люба! Що очі мої прокричали з-під глею?

Що Ти говориш! «У промені твоїм — це те,

Ігоре, інше — не те».

Боже, та хто ми у мреві?

«Око в міжбрів’ї — я бачу і ямку

й проміння —

росте.»

Очі ув очі — о, як осяває й пече!

Плавиться розум! до Бога проникнуть не хоче —

В небі — як Бог — Твої Очі.

Люба! не відірвуся від Твоїх очей!

Світу нема, на всім світі — плавильнями карі:

й сонячні тиглі між віями, й голос рече:

«Через два дні ще відкриється

Точка — опадуть окови».

Неважливо, чи на землю стече

Оплавлене слово.

* * *

Коли я залишаюсь один —

Остаюся з Тобою,

Люба, враз випадаю із згортка годин —

Постаю сам собою.

В білім промені плавлення боголюдин,

Несказанно і враз недоступно для збою,

Люба, що Ти нашіптуєш світу трубою!

Там, де ми остаємось одні,—

Все радіє собою.

Із художника — в ангели дивно гребти,

Навіть Очі ув очі!

Світ придумав, щоб мене порізала Ти,

І щоб краще в повітрі від пекла до раю мостив —

По асфальту, по бруку лицем волокти,

Вийнять очі на тернях і в зорі текти,

Щоб подовше мій слід кровоточив,

Щоб нарешті мене і покинула Ти.

Але я залишаюсь один —

Остаюся з Тобою.

* * *

Не іду до машин, щоб не з’їли

по промінчику зібрану душу Твою у мені,

що я вийняв із голосу найпрекраснішої

людини —

мами Твоєї.

Не заходжу під землю, щоб не з’їла

майбутнього, як живоглаз.

Виганяють з будівель

як безсмертя, що дико його

і у сні пережити.

Виганяють сліпі

як озонять нараз блискавиці

від мене до Тебе –

серед ясного неба!

Бог влаштовує дні,

що я тільки блукаю по місту,

не знаходжу вже місця собі.

Бог дав богиню —

Тебе, котра знає про все це на відстані,

й більше.

Бог дав, знаю, —

мене, який знає все те,

що вже має відбутись.

не дзвоню — просто нікуди — дивлюсь близьке майбутнє

там немає дзвінків і нема неботрусів

що впереджують з’яву Твою у мені

хтось це викинув в космос — іншим проводом чую Тебе...

на що рятівна вже природа

по блакиті проводить зеленим

 листя каже  -   іди он на небо

Все одно ця дитина з вродженим аристократизмом скаже: 

не знала, що так подію.

(По телефону виліковує сліпих і заїк,—

Її Очі у крові, це у ближніх на мить відбирає мову).

З Батьком-Сонцем говорю, а чим вище,

тим більше потрібно нараз збожеволіти.

Хто попробував цього,

для того здрібніло земне — і пропало...

Не спішіть всі пропасти:

коли ви — Бог і листя і Ти — зійдетесь в

краплину ясності

я спитаю – що ви робите з серцем?

* * *

Мудрий Бог, що мене не довів, не довів до біди:

Не з’являлись трамваї мені і втекли поїзди:

«Ти не їдь»,— це я бачив вві сні, це крізь мене тече,

Чую голос Небес і землі, чую голос речей.

«Так і всіх запакують в ротища до ситих машин,

Ти — любов, ти — мій меч, ти живим

залишився один! —

В кінці серпня закритий у Київ один ще не мрець,

Та коли ж ти заблискаєш богом душі накінець!!!

Віднеси їй пісні,

Віднеси їй пісні наяву:

Будь ви тричі боги — цілий світ, я для кого живу?

Щоб ти падав, підводивсь — як смерч — і меча мені ніс,

Скоро в Київ ввійде і розкинеться праведний ліс.

Доки літо — всі теплі й стрибучі, і всі голосні,—

Скоро вдарять у струни і в серце дощі навісні,

Скоро сірість натягне двори, як чобіття тісні,

Остаються лиш душі — це зорі, й поети, й пісні.

Вже зоря за зорею нестерпним полином тече,

Будь посвячені ви, а від долі ніхто не втече.

Ти небесному вчив все життя блискавичне

своє —

Блискавицю накликав — згори ж! і прийми все

як є».

Віднеси їй пісні,

Віднеси їй серця золоті.

Вона спалить і царственно скаже:

— Серця ще не ті.

* * *

Не владний я моїй душі у снах,

Вона як птиця з голови зліта,

Сьогодні я застав її в словах

Перед престолом свого божества.

Я записав укліннії слова:

«Ми познайомилися 8-го, у серпні»...

Не знаю, хто кого з нас цілував,

А що задумав Бог, те в серці терпне...

Світло сердець! Які ж ми душі бгаєм,

Якщо сам Бог любов’ю вируша

Погладить нас... І як Ти мало знаєш

З того, що знає вже Твоя душа...

* * *

Попливли фіолетові й сині хмаринки

і вслід — голубі,

це мій сум по Тобі,

мого духу легкі голуби.

Фіолетовий голуб — найшвидший з святої сім’ї,

прилетить він, гойднеться на гіллі — в міжбрів’ї Твоїм.

Синій голуб небесний за ним прилетить-притече,

сяде в чистім довір’ї до Тебе на ліве плече.

Ну, а голуб голублячий, меншенький із голубів,

моя слабкість, прилине і ляже на серце Тобі.

Фіолетовий голуб все бачить і ясно мовчить,

синій голуб, допоки ми люди, на плечах сидить.

Ну, а меншенький, мов те малятко, туркоче-турчить:

якщо викинеш з серця, то в світі не стане де жить.

А тоді вдарить блискавка — все — малиновим вогнем,

і весна спалить осінь веснянками! ніч — стане днем!

Заспівають жар-птиці на райських гіллях в небесах,

і полинем до Бога душею, але це не все:

Нам з душею такого вогню не прожить між

людей —

і втікаємо ми — вже гризуть, і вже темінь іде!

Білі і фіолетові, й сині хмаринки, і вслід голубі —

йде мій сум по Тобі —

легкі поштовхи від голубів.

* * *

В зеленім глеєві немає скалки крил;

Для обпіку поставлю глеки –

на довкіллі.

Спасибі тим, хто різав мене й бив,

Ліпив, вихукував, виштовхував до тями,

Щоб я злетів до вдиху божевілля.

Я вас люблю, хто дивно так любив,

Щоб я летів й навік прощався з вами.

Горить тепер моя любов-печаль

Щораз між розумом і диким божевіллям,

Спливає глина, і ніщо не жаль,

Зате страшна отверзується даль,

Душа летить — і любо їй, і вільно.

* * *

Від зіркових глибин

простяглись мені з музики рук

Таємничий вінок і прозора легка первобіжність,

І набрався я духу, як хата вночі пожару,

І свій дім запалив, і над ним виливаюсь у ніжність.

«Звідки ніжність така?» —

Все на протягах вигулькне звук,

Колір іскри в очах, і в зірках, і в найдальшому збіжжі,

І не знають, що в них незворотно й навічно живу:

І вони — у мені, і наш дім відтепер — оця ніжність.

«Звідки ніжність така? —

Чому ніжність така, Боже мій?!»

Як довірливо ви наді мною, далекі, зависли,

Збожеволію я ув одній, скаже сон їй самій,

Щоб послала у ніжність мою кулю мислі.

* * *

Ти научила мене бачить фіолет

Душі Твоєї,

Світ заливаєш фіолетом, як поет

Землі всієї.

Не знаю, в чому я на кремінь горілиць —

В щасті чи в горі,—

Із фіолету, як з очей криниць,

Спливають зорі.

У небо дивимось з тремких і синіх труб,

Щасні сновиди,

Виходять перли в пересохлість губ

За довгий видих.

* * *

Ледь політавши душами міжгір’ями,

На порятівній відстані ми знову.

Торкнемось в сонці тихими міжбрів’ями

І поведемо голубину мову.

Кохана, Ти ще спиш, ще не олюднена,—

Озорена, окрилена,— щоб жити,

Дозволь мені в чоло Твоє залюблено

Пролити зорі і обожествити.

Чума на всіх домах! між недокрів’ями

Нікому не почути Боже слово.

Торкнемось в сонці чистими міжбрів’ями

І поведемо невідому мову.

Хвала чумі, хвала! Все переорано,

Чумою Бог старих убивць лікує,

А між очима час палає зорями,

Душа все знає і душа все чує...

* * *

Ласко, розуме неба, снаго, сило праведна Божа!

Я не можу без Неї, не можу без Неї, не можу!

Все без Неї — ніщо,

Світ для серця — чужина, чужина,—

Віддає серце тільки вві сні Вона,

Дивна година!

Та нічого, нічого від Тебе, богине, не треба,

Дай лиш серце любить Твоє в зірному-зірному небі.

Прилети, ясне серденько, на срібних променях-крилах,

Пелена наші голови й очі, як зорі, закрила.

Прилети, голубице, до серця мого поворкуєш,

Серце бачить світи, серце Бога великого чує.

Прилети, коли спить голова і не бачить, не чує,

Як втіка блискавиця і в рідному серці ночує.

Зорі, душі й серця наші — рідні, хоч сердься,

не сердься,

А не зраджує — серце одне, не обдурить лиш серце.

* * *

Ляжте, слова мої, так, як лягає печаль,

Так, як огненна любов — на обпалену душу,

Хай обнімуться світи, небо землю зворушить,

Діток народять, котрим помирати не жаль.

Люди — це тільки поезій хмаринки і даль,

Вітер повіяв — і знесло, й немає як жити,

й Бога не чути, і далі не приворожити,

Тільки сліди виціловує світла печаль!

Що ви пізнали, хто гасить вогонь, як зима?

Серце темніє — і хмарки не знають, як жити.

Хочу печаль мою пити! І пити! І пити!

Сестру любові як дочку Твою обнімать.

* * *

Ти так і найменуєшся: Любов.

І вчора після смертної розлуки

З наших сердець попростягались руки

Й судомно обнялись навіки знов.

І наших душ зрослися язики,

Коли вночі ми розійшлись і спали,

Твоя душа мене так цілувала,

Що я віддам за це усі віки!

Який мій бідний після неба спів!

Не стало душам часу, місця й скрику

Потамувать вогонь богів великий —

Нехай же відлетить дрібнота слів.

* * *

Я став безмежно люблячим-спокійним,

І тиша всеосяжного буття

Так просто йде до мене на коліна,

Немов до матері дитя.

Я, гордий і незламний-неуклінний,

Будуючий і знаючий життя,

Я сам іду до Тебе на коліна,

Немов до матері дитя.

До вічності ідемо на коліна,

До Матері одне дитя.

* * *

Троянди, лийтесь їй на серце крізь досвіток,

Хай буде світло на душі, хай буде світло!

Я просто б з розуму зійшов, коли б ця сила

Від мене в Неї — крізь пелюсточки — не лилась.

Я просто вбився б від безвиході й розпуки,

Якби сердець не поєднали ваші руки.

Троянди, лийтесь їй на серце крізь досвіток,

Прокинеться — а світло ллється! Ллється світло!

* * *

Діждуся зір, мов гляну у люстерце,

З землі зірветься збудження парок,—

Ще тільки мить — і я діждусь зірок

І відпущу своє велике серце.

Нехай воно не гине од відчаю,

Цілує зорі — часу мозолі,

Моя любов — не житель на землі,

Я тільки серцем милу зустрічаю.

Горить душа в багатті зір і кличе!

Не зна — кого, не відає — чого!

Горить заклятий зорями огонь!

І проступа в огні Її обличчя...

* * *

Хто не любить — той і не живе! —

Не летить, не дихає забитий

Храм душі, колись огнем одкритий —

Вдаром блискавки крізь серце грозове!

Той, хто любить,— в небесах гряде

В білім сяйві божої корони.

Ласкою стрічав заборони,

В душу музику нелюдськую кладе.

Ах, яка свята й чудова Ти!

Що з душею Ти нежданно твориш!

Ясно відлітаєш і говориш

Чистим гласом неземної висоти.

* * *

Ця музика, це диво мені сниться:

та ніжність зір — то Твоя плащаниця:

О сльози серця, як мені пролиться?

То музика, то ніга зір: ніжно проситься,

і не знаходить місця, і молиться:

любов згасає — я заплакав в сні...

* * *

Нехай живе моя бездомність!

Хай кладчину

Ножем огненним світ розчинить,

Та не впаду я непритомним,

Бо знаю я свою Вітчизну.

Її душа не ляже в слові.

Тільки небо

Мене ніколи не зганьбить,

Лиш прийме в світлі і любові,

А більш нічого і не треба...

Я отруївся вашим тліном!

Один сморід

Пливе опара злучок моря

І хоче мене на коліна

Поставити, щоб було Горе.

* * *

Голосники божественного зводу,

Планети, зорі, числа,— роєм рій,—

Ні смерті вам нема, ні переводу,

Допоки духотворить голос мій —

Вогонь вселенських музик і гармоній

Над спокоєм ясної голови.

Гарячі, трепетні летючі коні,

В яке безсмертя захотіли ви?

* * *

Я на все дивлюся оком щастя

У паланні чаш на голові.

Пролилося зоряне причастя,

Рознеслося шелестом в траві.

Піднімайте крила наші вповні,

Щастя час над Руссю на плечах.

Прилітайте, воїни духовні,

Вийміть з рота ясного меча.

Не вражайте світлом, лиш поставте

Перед себе — і в любові йдіть,

І ні перед чим не розступайтесь —

Одсахнуться демони руді.

Я на вас дивлюся оком щастя

У паланні чаш на голові,

Пролилося зоряне причастя,

Ви мене любовію назвіть.

* * *

Я люблю Тебе до болю, до неволі,

До набігу в степ якийсь простий.

Війте, вільні вітри, в чистім полі,

Біглі мої сестри і брати!

Всі ви — мої вільнії прощання

Скрізь, куди любов зірки несла,—

В серці і у лобі осяяння,

Щастя мерехтливого весла —

Хилиться народу ковила,—

Я люблю Тебе до болю...

* * *

А я піду у музику зорі,—

І світлий шлях, і світлая година.

Не знаю, хто я,— бог ачи людина,

Я просто вже не можу не горіть.

Прощай, в ночі палахкотючий слід,

Що вдень тебе знедолені закриють,

Собаки космосу по тобі люто виють

І тільки промінь ходить по землі.

А я іду у музику зорі

По променю душею, що пречиста,

Хай думають, що хочуть, урочисті.

Я просто вже не можу не горіть.

* * *

Й не подивилася: а що вона дала

Землі? І добре:

Я напою всім серцем обрій,—

Хто ж це зі мною так, немов в утробу

доля гарячі руки завела?

* * *

Проясніло небо, очі сині

Потемніли — дух ввійшов до них.

Я дивлюсь очима України —

Бачу третім оком, світовим.

Стала в мені святом, як в світлиці,

Вся душа народу і краса —

Світять сині очі і іскряться,

Трете око сяє в небесах.

* * *

Звір ходить по слідах телепатемних.

Що цього разу він од мене відокремить?

Ти хочеш — я спалю усі поеми,

Щоб не забрав від Тебе?

* * *

Змиє все мерехтливеє море:

Сум, і щастя, і жар кораблів,—

Остануться лиш душі у зорях,

І казки, і вірші на землі.

Поки з Небом прозоро говорять,

З вітром часу душа не біжить.

Час зірвав з нас кохання огонь неозорий —

Де тепер йому жить?

* * *

Любове!

Твоє золотисте сяйво,

куди воно лине по світу?

ллється медом янтарним,

аж звучить неба рій,

і спиняється серце моє,

і не хоче душа повертатися в тіло.

* * *

Де мерехтить прозорена трава,

Вернеться в погляд — пломінь світла дужий

І гляне враз, прекрасний і байдужий,

Неповорушним Оком божества.

* * *

Над зметеними ураганом часу

Цвіте Лілея урочиста, ясна