людина-змія

твої рухи фемінні, твоя шкіра тонка і прозора,

темна лінія губ, наче дикої ягоди сік,

ти ідеш – і здаля уже видно, як плавляться смоли,

як хитається стан у ламкої людини-змії

я дивлюсь на твої гоструваті фігурні коліна

і смакую, як ти забираєш волосся з чола,

наче демон-світильник, крізь одежу просвічує тіло;

твоя тінь власну тінь на гарячий асфальт відкида

то даєшся рукам, як покірна і зваблена глина,

а то рвешся, як біс, і пускаєш болючий розряд ;

як приємно тебе вигинати й писати картину,

і як страшно знайти на собі твій осмислений яд

я за хитрість твою і красиву гнучку оболонку

віддаю по життю і щоразу надривно сміюсь.

і дарма, що мій брат за палітри поставив іконку,

невже спинить вона невтолиму людину-змію?

підповзай, підповзай,

оплітай мені ступні і вени,

притуляйся до ніг і прощення проси у стіни.

твої зрізані пасма мені стануть новим оберегом,

а лице я візьму для лунарних своїх королів

ти лежиш - і волосся, - ніби сонця безумні розливи,

як торкаю його, то здається, що зарево п'ю.

хто полюбить тебе, буде маєним і нещасливим,

бо навзаєм не скаже змія: "Я люблю"