Майбутнє

Тобі, надіє трудящого люду,

До ніг падуть турботні наші будні;

І з голоду, з безладдя, з цього бруду –

Простуєм шлях у мрійливе майбутнє.

Бо ця доба, що з нами настає,

Цей рік і місяць, день і ця година –

Співають нам про владарство твоє,

Що тільки ти – надія їх єдина.

Батьки вмирають, родяться сини.

Ростуть вони і прийдуть на готове.

Чи не для них настужувались ми?

Чи не для них пролляли стільки крові?

І заснемо, як листя восени,

Одійдемо, як ті хмарки на небі…

Про тебе снили дивовижні сни,

До тебе прагли, гинули за тебе.

І селянин із плугом у руках,

Що борознами ці поля мережить, –

І той літун, що, мов той птах,

За ворогом з далекогляду стежить, –

І робітник, що глиби скелі коле,

І військовий, що спокій береже, –

З них кожний творить, кожний молить:

Приходь уже! Приходь уже!

Чи ж не для тебе родяться співці,

Що в холоді убогої кімнати

Збирають вирази та образи багаті,

Виносять їх на площі й вулиці?..

Вони, – самітні все своє життя, –

Виховують, захоплюють борця,

Бо ритмом днів твоїх зворушують серця.

Тобі ж і я оддав свої чуття.

І маляри малюють без кінця –

Картини, краєвиди та портрети,

А потім з рук голодного митця

Оті ескізи, радісні сюжети

Так ваблять і милують очі,

Бо це про тебе наші сни пророчі,

Ти зміст пісень, картин і всіх поем, –

Основа всіх різноманітних тем.

Дивлюсь на фільму в кілька тисяч метрів,

На Гіггінса, Некрополь чи на Газ, –

Мене виводить із сучасних нетрів

Чиясь рука у той майбутній час,

Де буде світло, радісно, прозоро,

Де буде серцю і рукам просторо

І легко так для працьовитих мас…

Вже близько він, отой веселий час!

Як віоліна чи п’яніно дзвонить,

Мов з леготом у березні фіалка, –

А балерина голову наклонить

Чутливим жестом, мов сумна весталка, –

Про тебе марю, марю ніч і день.

Майбутнє, ти мотив моїх пісень,

До тебе ритм і кожна рима кличе –

Й вони твої надійні будівниці.

Тобі складаю цю весільну оду,

Майбутня втіхо змучених сердець,

З мільйонами розкутого народу

До тебе потом молиться й співець:

Приходь уже, надіє цього люду!

Зроби вже раз минулому кінець!

Тобі одній співати буду,

Тобі сплету останній свій вінець.

1923. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР