Майн лібер

Ніхто ні хусточкою не махав,

і не казав ніхто “прощай”,

коли мій поїзд від лісів і трав

мене відвозив у ґранітний край.

А згарища і вдень, і в тьмущу тем

в нещаснім, змученім краю

диявольським світили ліхтарем

в байдужість чорную мою.

І люди, вбрані в попіл та у пил,

були і пропадали знов

серед руїн та вивернутих брил

колишніх станцій і церков.

Але і щастя вічне та сліпе,

гірке, як жовч, на чужині…

Тоді ввійшла і валізкою в купе

красуня й сіла при мені.

Ніколи ще ні великодній дзвін,

ні свічки осяйні в церквах,

ні біль приємний змучених колін

перед святими в рушниках

так серць не хвилювали на землі,

як шепіт незнайомих слів,

схопившися в чужинки крізь жалі,

в моїм чутті прогомонів:

“Майн лібер”. І ракета, і алярм

до вікон кинули без віт

вербу, і дім без двох дверей і рам,

і порваний на ньому дріт.

Не був тоді я відданий богам,

коли почуло серце це,

але чому, чужинко дорога,

я відвернув тоді лице?

Чи не того злякався, що якби

я повернувся відсіля,

то теж крізь попіл, брили та гроби

промовила б моя земля:

“Майн лібер”, мій блукачу дорогий,

до мене ти приїхав знов”,

то, мабуть, я, охлялий, без снаги,

себе прокляв би і любов?

Бо, Боже мій, “майн лібер” ось тепер

через Німеччину веде

мене з країни горя “есесер”

чужим, не бажаним ніде.

Неначе я до спільника прибіг,

який мотузку дав свою,

аби я вчора зашморгнутись міг

десь на осичині в гаю,

І котрий, вгледівши сьогодні з гір

мене таким, як і завжди,

не допускає навіть і надвір,

щоб хоч напитися води.