Маки

Це так було: тут, під горою, ніч,

А десь по той бік починався ранок.

Шукаючи казкових самобранок,

Ми ранкові виходили навстріч.

Витрушувала з неба свій рукав

Богиня вроди — голуба Венера.

Та й натрусила:

мов огнисті пера,

Палахкотіли маки поміж трав.

Спливав над скелями легкий димок.

Вам казки треба?..

Ось вона, будь ласка!

І дудкою вівчарика–підпаска

У маках дуденів прудкий струмок.

А маки то сміялись, то, ачей,

Щось шепотіли в далі неозорій…

Отак, напевне, виглядають зорі

У вимірі, незримім для очей.

Там є свої луги, свої моря.

І, може, хмари — це небесні маки.

Для цього зараз є усі ознаки —

Їх підсвітила вранішня зоря.

Радій красі — хай диво не зника,

Нехай співа в тобі клітина кожна…

Якби ж у те було повірить можна,

Що ти усюди, земле, отака!

Озвався біль, який давно несу:

Навчіть мене, до смутків неохочі,

На все у світі затуляти очі.

Щоб тільки бачити оцю красу,

Навчіть, щоб я нарешті поборов

Ці зойки над гірською течією:

То проступає із землі моєї

Розхлюпана в тисячоліттях кров.

17.02.74