Максимчику, коханий мій

Максимчику, мій милий хлопче,

Ти стоїш десь між снами й правдою.

То зникаєш, то знову поруч,

То кидаєш тінь, то світлом падаєш.

І я питаю в неба щиро:

“Якщо він мій — то чому мовчить?

Якщо це доля, а не примха —

То чом би просто не прийти?”

Між нами кордони, станції, митниці,

Я тут — Молдова, Хінчешть, цей спокій.

А ти десь там — в своїй реальності,

У шлюбі чи ні — хто його знає, соколе.

То чому ж ти приходиш ночами?

Чому моя пам’ять тримає твій сміх?

Чому той сон, де ми разом з мамою

Обирали весільний мій одяг білий, як сніг?

Максимчику, радість моя тиха,

Мабуть, ти — не про “зараз”, а про “після”.

Не про те, що є нині, а те, що колись

Вистрілить правдою гостро в серці.

Всевишній сказав уві сні:

“Зустрінетесь. Так має бути.”

І я не знаю, коли та де…

Але вірю: дороги зведуться.

А що вітчим? Та хай спочиває

У своїй темряві, далеко від нас.

Його сила — то тільки луна стара,

А моя сила — новий час.

І якщо ти справді мій, Максимчику,

То знайдеш мене навіть через моря,

Через роки, через чужі міста.

Бо ти снишся не просто так.

Бо любов — це не випадок.

Це вибір.

І він вибрав нас.