Маленький париж

Прийду колись, життям шаленим зморений,

В твій тихий дім між містом і селом,

Де двері за бамбуковими шторами

Ще пам’ятають рук моїх тепло.

Від заздрощів побліднуть всі Сальєрі,

Коли, зачувши з вулиці мій крок,

В передпокої голосно заллється,

Як цуценятко радісне, дзвінок.

І знов ножами серце перекраю,

Задивлений у ті бузкові дні,

Де твій портрет висить під пектораллю,

Крізь роки посміхаючись мені…

Невже я не учора розпрощався

З ночами тими в місячній плавбі,

Коли коронував тебе на царство,

Під ноги вірші стелячи тобі?

Згадай ті дні, як в присмерку червонім

Я дим твого волосся цілував.

І плавились мембрани телефонні,

Мої тобі доносячи слова.

А за вікном світились виногрона,

І в кухлі розцвітали колоски.

Й не пектораль була тобі корона,

А дві в обіймах зведені руки…

Якого ж ти іще запрагла раю?

На чорне обернулось голубе.

Не круточоле небо пекторалі —

Життя безхмарне знадило тебе.

А вітер ніс гусей по заозер’ю,

І важко впали дві мої руки…

Відплакали сльозами житніх зерен

Залишені у кухлі колоски.

Я більше повертатися не схочу

Під дах твій, в той маленький твій Париж,

В ті присмерки, у ті пекельні ночі,

Де ти на серці зіркою гориш.

Живи собі. Почни усе спочатку.

З кимсь іншим, що лишилось, долюби.

Хай стануть біля снів моїх на чати

Вогні моєї гордої доби.

Живи собі — я все вже вирвав з коренем.

Я все збагнув! Я більше — не прийду.

Розтала за бамбуковими шторами

Твоя подоба в синьому чаду.