Малюнок в Софіївському соборі

У воді віддзеркалений косить косар:

тне воду золочена криця —

лягає покосом не хвиля, а жар,

літає не ворон — жар-птиця.

А золота в небі! Ще більше в воді,

горять свіжо хмари відлиті.

І світ, мов горнило, де й ти змолодів,

і книга життя не відкрита…

Високий, ставний і обличчям — святий,

натхненний, і німб палахкоче,

звивається меч у руці золотий,

сичить у ногах потороччя.

Ще буде попереду в тебе і мідь,

і золото стане залізом,

і буде ще стільки іржавих століть,

хоч нині косою обрізуй.

Ще буде і буде, а зараз — ясінь!

І час не почавсь ні для кого.

Та тільки косар за тобою, як тінь,

іде і підкошує ноги.

По п’ятах твоїх вже ось-ось черконе

гадюча коса семижала,

і слово забуте твоє рятівне

у горлі залите металом.

І замість меча у руці іван-чай,

і подив морозить повіки,

та з жил перетятих тече молочай,

і рот розчахнувся навіки.

***