Мама рідна моя, а любить чужих дітей

Мама рідна моя,

а любить чужих дітей.

Їм — усмішки, слова тепла,

мені — мовчання і камінь з плечей.

Їм — нові сукні, солодкі сни,

мені — “відійди, не мели дурниць”.

Я не просила в неї крила,

лише обійми — хоч раз, без границь.

Вона їх гладить, мене не чує,

їм “зайчики”, мені — “дурна”.

І я стою, мов серце кують,

бо кров одна, а любов — чужа.

Та знай, мамо, я все ж пробачу.

Не з ненависті — з висоти.

Бо навіть якщо тебе втрачено,

у мені живе — я. І ти.