мамі

ти будеш стояти і споглядати себе

у великому дзеркалі в масивній рамі

ти будеш сміятися своїм дитячим фото

своїй дитячій мамі

колишній – із фото – наразі такої уже нема

ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками

ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами

ти знала що буде тепло в її долонях

там можна сховати лице

вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…

минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний

лиш сонце світить так довго що майже – завжди

лиш море таке глибоке неначе – відчай

у ньому – замість води

тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі

шукай поміж хмар собі кольорових снів

не можна прожити так ніби кладовищем

проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті

смішні недолугі кури…такі як щастя

як бути солодким самому собі і до Бога

звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита

давно вже затоптана підборами ліктями римами

а просо ще й досі росте ще колосить колоссям

ще сіється просо янголами незримими

котрі всі твої невичерпні дороги до Риму

перемальовують у стежки до мами-

них рук пирогів чорнобривців між огірками

курей – попелястих й червоних зірок – над зірками

над хатою світом дитинством уламками інших літ

що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?

вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу

і приморожують тебе до дзеркал та – часом –

до фотографічних карток підписаних синіми

змерзлими пальцями нашвидкуруч

аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася

мамо – побудь

в моїй голові ще трошки – а я приляжу

щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій

де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок

таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій

для Панночки

а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію

я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду

я кожному своєму дню нагадую про кинджали

які впиваються в мої ноги коли я йду

отими нестерпними дорослими шляхами…

лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі

у нашім пеклі посеред цього базару

де зброю крадуть і міняють на душі малі

біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі

по нас по наших життях по наших божественних глинах

мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину

я вип’ю усю криницю – спрага пече

я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу

мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе

аби ти лиш хтіла

аби ти сто літ ще стежками своїми ходила

ще сіяла просо казками піснями очима

мамо – зима завжди відступає коли

ти – за плечима….