Мамі

Не мати ти мені —

бо мати не спалює дитину словом,

як полум’ям у ночі.

Не мати —

бо мати не важить любов вагами

до чужих дочок.

Я жила з тобою, як тінь у домі,

де кожне “ти винна” —

було цвяхом у серце.

Ти вчила мене мовчати,

а я навчилась — виживати.

Ти називала мене “циганчам”,

а я — кров’ю своєю горджусь.

Бо в мені — румунська пісня,

вогонь, і запах мамалиги.

Я — не помилка,

я — твій іспит,

який ти не здала.

Коли піду — не обертатимусь.

Бо я вже не дитина, що шукає любові.

Я — світло,

яке ти загасити не змогла.

Я більше не плачу на кухні ночами,

не слухаю стіни, що пахнуть виною.

Я вийшла з дому, де все чужими очами,

і знову вчусь бути собою.

Немає “мама, чому не любила?” —

є тільки “дякую, що не вбила в мені світло”.

Бо я, мов глина, що Бог ліпив із болю,

а вийшла чистою, як літо.

Я вже не прошу, не кличу, не каюсь.

Я просто росту.

І якби вона знала —

я пробачила. Але — не вернусь.

Я йду босоніж по росі,

і кожна крапля — наче прощення.

Я більше не в чужій красі,

а у своїй — відродження.

Хай світ гуде, хай хтось мовчить,

мені вже досить доказів і болю.

Я знаю: жити — це любить,

а не благати за любов нікчемну долю.

У серці — мир, як після бур,

і дім, що я сама збудую.

Без лайки, страху й порожніх штурм —

свій шлях. Свою святу Молдову.

І де б я не була —

в мені тепер є світло.

Бо справжня сім’я —

це душа, що вибачила,

але не зрадила себе.