Мандрівка

Я був не з криці, не з заліза, не з бетону

тоді, коли безправний без мети ходив,

і люди українські пити й самогону

мені давали, мов джерельної води.

І там, де з праці кам’яніють в пальцях жили

і висихає з горя слізне джерело,

мене спочити люди часто садовили,

а з торби все давали, що у них було.

І почував не раз, як тихо із сім’єю

мовчали хазяйни, мов блискання роси.

І, не вслухаючися, я радів душею,

що виступає в душах марево краси.

Але коли я втомою приймав дрімоту,

зловіснішу, ніж на млині сова,

тоді вступала тихо в мовчазну господу,

неначе звір лісний, таємна гепева.

І всі кишені вивертала недіряві,

розпорюючи в черевиках ремінці,

і в тій моїй одежі, що була на лаві,

обмацуючи наймізерніші рубці.

І вже коли на розшук пропадав їх задум,

вони і голку відбирали, й гребінець

і віддавали, ніби плату за посаду,

гурткові переляканих колгоспних серць.

І говорили люди вдячних слів багато,

випроводжаючи гостей під місяць потайний,

але ніхто не знає, чи в нещасну хату

бажали ще раз тих відвідин хазяйни.

ІІ

І польові собаки діяли так само,

як і колгоспники в примерлому селі:

чи я ішов по тінях хмар під небесами

через глибокий яр до свіжої ріллі,

чи я відпочивав десь на середохресті,

і споглядав у глибочезну далину,

і після довгого вдивляння там нарешті

упізнавав церкви, мов крейдяну луну, —

однаково собаки пробіганням диким

мене не турбували й бігли в бур’яни,

хіба що вітер тяг від мене їм до “пики”,

то нюхали повітря степове вони.

А потім сумно починали довго вити туди,

де з хмарами пливли з церков хрести

немов людей гукав той сум несамовитий,

щоб рятувати душу, йшли від самоти.

Коли ж я в скирті спав, неначе мертвий вихор

і трохи хліба мав у хусточці новій,

вони його у мене витягали тихо

і, швидко відійшовши, їли на траві.

Але ніколи після сну в собачих межах

не бачив я, розпачливий здавивши крик,

аби розпорота була моя одежа:

чи шапка, чи штани, чи бриль, чи черевик.

І страшно я хотів, аби ту дійсність вражу

розбила дівчина сумним тремтінням слів,

хоч би й таких: “Це ви за Батьківщину нашу

пішли на дику ласку польових сірків?”

Але мовчали всі, неначе купи мряки

або скорчовані пеньки в чужих гаях,

тому тоді бажав я тільки, щоб собаки

мені стрічалися бездомні на полях.

І, мабуть, час того колишнього бажання

був тяжко зaклятий стогнанням вічних мук,

що і по днесь стрічаю гавкання й гарчання,

аби у мене торбу вихопити з рук.

І я уже тепер нічого не бажаю,

затримуючи тільки свій самотній крок,

де звуки світові в безоднях затихають

і дивляться на нас мільйонами зірок.