Мандрівник

Цвьохкі, розхильчасті, щоденні

сюди приходили вітри,

де трухнув стовп і птах нужденний

дививсь засмучено згори…

як сох мотуз, сіріла стріха,

як жовкла кістка на току,

як замість шибки чорний віхоть

застряв у горлі скрізняку…

Нудьга невивітрена нипа,

чалапа по долівці дух,

і раптом дерев’яним скрипом

навпіл розколюється слух…

Злітає птах, стовп пада плазом,

мов корок, віхоть виліта,

і мандрівнича тінь відразу

стає висока, як верста.

Всотавши в зір усе подвір’я,

штовхнувши двері носаком,

він увійшов, як надвечір’я,

щоб вийти згодом скрізняком.

…Він вдарив об кулак кресалом

і викресав з-під нігтів кров,

і, мов жарина, чорний палець

накреслив на стіні: «ПРИЙШОВ».

І раптом нижче проступили

слова пливучі на стіні,

стікало з літер не чорнило —

тоненькі цівки кров’яні:

«Твоїм тулянням ще тривати,

і прихистку тобі нема…

Обернуться в набутки втрати.

Тінь світлом стане, а пітьма…»

Він подих в крейді відпечатав,

ступнув, — курилася зима,

і каркнув чорний птах щербато:

— Ка-р-р… вороття тобі нема! —

В кишені брязкало кресало,

і трут за пазухою тлів,

вітрами іскру роздувало,

і дим дворукий вдаль летів.

***