Маніфест “зламаних людей”

Ода до нових, самостійних й молодих.

ґенерація “чорні скульптори”

1

Нам час міняти усталені канони,

Ніби береги чи між країн кордони.

Ми нове покоління “зламаних людей”,

Коли слово має владу

                         І ця влада б’є!

Коли слово розмиває значення всіх сенсів,

Натягує на тебе шапку поетових Шевченків.

Коли воно затягує знову у ярмо,

Свідомо робиш вибір –

                             “Почнем новий рядок”.

Свідомо обираєш між гробом і суспільством,

Готове розірвати тебе, ніби ту кістку,

Що колись уже обгризли всі міські собаки

Та залишився ти –

                        Побачимо хто крайній!

Поет може творити в залежності від себе,

Тільки так він зможе дійти до мізансцени.

І заявити світу, що в серці тільки слово,

А цим словом було

                           лиш одне – свобода.

<пауза>

2

Коли ж ще інші блукають у імлі,

У канонічних формулах, правилах, законах.

Коли ж іще не знають, яке обрати слово,

Щоб розпочати вірші, поезії

                                         не в комах.

Не в стилістичних нормах, ховаючись у ґрунт,

А заявити світу, що пишуть про серйозне,

Про ритміку думок, ніби знову потяг

Прибув до голови із повними вагонами,

– А вивантажувати хто?

                       – Правильно, самому лиш!

В очікуванні, що хтось за це нам дасть медалі,

Сам “наш” поет нам скаже: “Тримайте курс і далі.”

І піде собі тихенько писати у журналі,

Що “знову молодняк, нічим

                                     не здивували”.

Нічого не принесли нового їм до сцени

Лише повторюєм слова,

                          що вже давно затерті,

І мали б загубитися десь у словниках,

Десь у дев’ятнадцятих молодих віках.

Ось так вона й працює ця суспільна пам’ять.

Один поет – герой, а інший – просто зрадник.

3

Поет повинен завжди писати у квадраті,

Тепер його основа – це шестистопні ямби,

Поет попав за ґрати золотої клітки,

Як тобі залежати від очевидних ритмів?

Коли мій поет натомість тягне довгу ноту,

Завойовує увагу дивними зворотами.

Роздирає сорочки, сидячи з рядками,

Женеться за новим, а не орденами.

Чому ми завжди маємо рівнятися на інших?

Ми нове покоління, ми новий символ віршів!

Ми самі творимо нові кордони й береги,

Ми – новий ворог старих поколінь!

Ми нове покоління молодих тридцятих,

Ми творимо писк моди і як треба писати.

Як бачити хороше в тому, що погане,

Як поєднувати те, що канон не радить!

Це ми новий канон, це ми великі грози!

Що наступають “старикам” розлючено на ноги.

Ми прогресивна молодь і нам є ще що сказати,

Ми нове покоління, що не боїться страти.

Ми нове надбання письменних революцій,

Діти Хвильових, Йогансенів і Курбасів.

Час нам вже творити! Час нам заявити,

Що нове покоління не “втрачене”,

                                     А тільки має цвісти.