Марево Есхілового орла
Із Батьківщини рідної втікач,
ще й еміґрант між втікачами,
якому радощі чужі, і плач,
і шепотіння серць ночами…
з теплом тієї пісні на вустах,
яку веде із мрії туга
по чужинецьких селах та містах
у вічне царство духа,
Я йшов… Шукав серед баварських мряк,
щоб речі хтось привіз з вокзалу,
і врешті українця-косаря
побачив, що косив помалу.
Під ним ріка ревла до скель та стін,
і гори, мов ночей предтечі,
з-за неї кидали на нього тінь,
густішу за холодний вечір.
А день шумів з ясних джерел
на мальовничі панорами,
і наді мною велетень орел
летів і блискав пазурами,
такими, як у косаря коса,
коли влітає в вогкі трави
і об жало її бряжчить роса,
покіс пригнувши золотавий.
І я сказав: “Допоможіть мені
з вокзалу чемодан… За гроші…”
“Допомогти? Я й сам не на коні…
тут німець єсть один хороший:
мені він косу дав і сінокіс,
напевне, й вам щось допоможе”.
А з гір шумів старий холодний ліс,
неначе ти, мій вічний Боже.
II
І до вершини, повної снігів,
я повернувся, горю радий,
аж там згори проміння з двох боків
у два шуміло світлоспади
і аж на цей бік річки у бору
дві плями клало, мов постелі,
між ними витягши густу й сиру
до нас повзучу тінь по скелі.
І проказав я гірко до вершка
гострішого, як з криці тичка,
де, мабуть, від орла, що сів, важка
лежала пляма невеличка:
“Гей, брате, пташе найвільніший мій,
знесилилась душа у мене
і хилиться в Баварії чужій
на скошене зело зелене.
І линути не можу легко так,
як ти на гору в тінь мовчущу,
коли виблискуєш, неначе знак
коси, що травам рине в гущу…
Гей, брате-пташе, поможи мені
до тебе в гори щонайвищі,
аби я від людей на вишині
був вільний навіть в громовищі…”
Але я схаменувся серед мрій,
бо уявив, що слово в русі
моє завмерло десь аж там вгорі,
де зела й сніг на вічній смузі.
І щойно дивиться із вишини
орел з увагою до мене,
то голосу не чує, ні луни
на урвище своє шалене.
А тільки бачить з крижаних своїх висот
і голову мою задерту,
і вверх роззявлений мій дико рот,
на машкару похожий мертву,
і теж гадає там турботно він,
аби мене до себе взяти
і в сніг, і в тінь, і в соняшний розгін,
і в камінь гострий та іклатий…
Але аби спочатку груди ці
розбити, ніби білі ґрати,
і серце вирвати, щоб на кінці
найвищої гори склювати…
А потім і печінку і живіт
ще може вирвати з живого
і, винісши понад скелястий світ,
там кров’ю бризкати на нього…
І, ох, душе проклята з хижаком,
нарешті я дізнався нині,
що я низам чужий, чужий цілком,
але й твоїй чужий вершині…
І знаю серцем чистих самотин,
могутніших за чистий досвід,
що мешканець і я стрімких вершин,
яких не долітав ти й досі.
І у прийдешньому ніколи ти
не вилетиш на них, паскудо,
і кров’ю не забризкаєш світи,
що сонце підняло над людом…
І щойно до шпилів твоїх літак
буває кожний день промовцем,
то на моїх вершинах тільки птах
щебече той,
що зветься сонцем!
І їх, таємних, як життя й загин,
і ті не знають ще й сьогодні,
серед яких блукаю я один
і безпорадний, і самотній,
сумуючи за верхогір’ям тим,
з якого кулею з пістоля
мою вниз душу витрусив не дим,
але чиясь злочинна воля.
І нині тільки інколи назад
її земля пускає мати,
щоб потім самотою у сто крат
болючіше внизу страждати.
І знаю: з мукою такою вдвох
душа покине світ тривоги,
але не знаю,
чи свідомий Бог,
де їй полегшає хоч трохи.
Та хвилі берег ревищем трясли,
і хтось чужий бряжчав косою.
І не гукали клекотом орли
ні в горах, ні попід горою,
і я, отямившись, почав іти
туди між таборові вежі,
де світ для мене вже не мав мети,
як мокрий попіл на пожежі…