Маріонетка

Нарешті каченя стало лебідкою.

Сльози гіркі покладемо в копілку стареньку ми.

Кануть у літа спогади дневні.

Де ти був майстром, а я в руках твоїх маріонеткою!

Де ти вертів мною в різні сторони!

Поки не з'явилася на вітрині лялька броска і нова...

Й не залишив мене ти одну пилитись на поличці там, вдома...

Й сам не пішов бавитися з раніше тобі не знайомою.

Поки одну міняв ти на іншу,

я все ще лишалась десь там,

на старому покинутому горищі...

Поки роки не пройшли й не зрозумів цінність старої ти іграшки.

Ціна якої з кожним роком ставала все вище!

На жаль, це усього лиш метафора...

Й повернути старе ти не ладен.

Бо іграшка цінна встала і з поспіхом кудись собі покрокувала!

А тебе забавлятись на самоті з другими зостала...

Бо на відміну від маріонеток душа в неї жива й смертна!

Біль, той, що нанесли він був доволі-таки злободенним.

Терпіти його втомився і мертвий б.

Але ти не зрозумів жорстокості свої,

прийшлося від тебе втекти тій!

Що чекала на тебе у муках щоденних!

Щоб самій в попіл не перетворитися 

й не залишитися спогадом незрозумілим, обривчастим, тленним.

Що по вітру розвіявся б спузой 

й сліда після себе жодного не лишив...

29.05.2024