Марія

Ти — доле моя у країні живих. І пристання.

Знемігся язик мій щомиті тебе покликать:

для ймення твойого я випив повітря останнє,

для з’яви тебе в уяві моїй — вже повіки тремтять…

Мов лопнула куля — світ збігся і стиснув довкола…

Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені,

розтулюю губи, холонучи в смолах,

і рухи судомляться, шепти такі голосні:

— Ма-рі-є-є… —

Був поклик солодкий, солодкою — мука.

Вода у відерці затвердла на лід,

у товщу густого повітря рука твоя стука…

— О, скільки ж я спав, якщо перебарвився світ!

— Маррі-є-є…—

Пухирчики швидко холонуть,

опукливши простір, загуслий в бурштин.

Ми — зміст, а не форма. Простерті до тебе долоні

такі красномовні. І свідчить стремління

про вічне життя, а не згин.

Отава духмяна травою зеленою стала,

і стріха розшита колоссям налитим дзвенить…

— Маріє, чому ти змарніла?

— Я любий, не спала, аби не прогаяти сонячну мить.

Аби в забутті про життя не забути —

у лоні ж моєму окрушина світла росте.

Це ж я з твоїх віч, наче ряст, іздмухала сутінь:

дзвенить довкіл тебе повітря співке, золоте…

Воно, наче призма, все збільшило втричі…

зіниці і вії… поглибивши зморшки чіткі,

і згадки провальні, немовби хтось пам’ять позичив,

лиш ти височієш, і сонячна пустка довкіл…

— Допоки ти спав, прожила я потрійно:

за себе, і тебе, й за те, що у лоні було

мачиною-іскрою (тихе життя самостійне),

аби не отвердло вкруг тебе повітря на скло.

…Припавши до губ моїх, вдмухала знову ти в мене,

живлюще повітря, краплину свойого життя.

І я гуконув на весь голос шалено:

— Маріє! —

і знову запавсь в забуття.

***