Маски й кров—про сестру

Вона — гагаузка, що будує собі українську корону,

залишилась у Чернівцях, мов королева чужих правил.

Вона сміється, коли я кажу, хто я:

«Циганка!» — як лайно на ногах, мовби в мене нема честі.

Вона забула, що земля, що нас з’єднує, — не прапор,

і не кольори на платті роблять людину.

Вона будує маску з історій, що не її,

і клеймом принижує мою кров, мої вени, моє ім’я.

А я — суміш трансильванця й угорця, трохи єврей, трохи вітер,

і в кожній клітині моєї шкіри — свобода, а не їхні ярлики.

Її сміх, її порівняння, її «ти не така» —

не зачіпає мене, бо я бачу її крихітність наскрізь.

Ви смієтесь — бо хтось колись сказав, що різне — це сором.

А я сміюся разом із собою:

бо моя кров — не ваша ідеологія,

мої корені — не ваша інструкція з поведінки,

моє «я» — не ваша сцена для глузувань.

Маска злії, фальші, заздрощів — падає на землю,

і кожен ваш «ти інша» — відлуння вашого страху.

Я стою тут, вся як є, і моя гордість важча за ваші ярлики.

Хто ви мене судите — хай ковтає свій сором,

а я йду, не торкаючись ваших кісток, але залишаю слід світла.