Материк

1.

Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь,

стала чіткішою ламана лінія гір;

і сколихнулись в уяві видіння забуті,

ніби імла перекинула встояний зір.

Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка,

наче розпечений зігнутий дріт,

і відчахнулись від пліч раптом руки,

і захолов у жахітті двоногий граніт.

І розповився холод важкої шинелі —

подих урвався, горло звело:

…я ще живий, та мене вже волочать з оселі,

впоперек воза кладуть і везуть моровичним селом…

Поруч зі мною кладуть мого старшого брата,

холод ізнизу проймає і тисне з боків.

Плаче щербато тупа погребальна лопата,

трусять баюри квітневі тіла мертвяків.

— Я ще живий! — ворушу ледь губами…

— Доки доїдем до ями, ти, хлопче, помреш… —

Руки відмерзли — кригу штовхаю ногами,

море скресає — ламається крига під нами…

— Брате, куди на крижині від мене пливеш?

Ледве здригнувшись, брат відпливає від мене,

слідом пливе на лататті крижинок рідня.

Небо проламують хмари бриласті важенні,

хором волають померлі: — Давай, доганяй!

…Коні позаду товчуть шлях прозорий,

куті копита прочоплюють встояний лід.

А крізь пробоїни чвиркає солоно море,

камінь крилатий випурхує з дна у зеніт.

Я ж на вибоїні падаю прямо із воза,

і, проломивши шкоринку, у землю дивлюсь.

Там, в глибині, іскравіють окаті морози

і проступає крізь землю насталений вус…

Наче у читанці, бачу малюнок квадратний:

шпиль світлоносний, мур кам’яний, Мавзолей…

Погляд вождя упирається в місце для страти,

з губ вседержавних стікає кавказький єлей…

Крешуть підкови казенні столітню бруківку;

слухають мертві, я ж бачу травневий парад:

перед очима тече-протіка кіноплівка,

де проявився навіки один лише кадр:

діти снують по східцях гранітних,

квіти травневі вождеві несуть і несуть,

зорі кремлівські всевидящо світять

і опромінюють нашу щасливу майбуть…

Твердо на ленінські груди чоботи стали,

високо знявся орел-сизокрил,

видно далеко вождю з п’єдесталу:

власне безсмертя виднішає з інших могил…

Глибоко вритий в площу червону

той п’єдестал, що уріс в материк…

Ловить підошвами вождь похоронний

стукіт — у роті вібрує всевладний язик…

Хоче причину збагнуть землетрусу —

цокають зуби і губи тремтять,

треба мовчать, бо язик перекусять

зуби тремтячі… Треба мовчать…

— А-а-а, — здогадався, — то діти біжать,

квіти травневі криваво горять…

…Шлях уривався. І ніби непотріб у яму

перекидали їх з воза: немитих,

в брудних сорочках…

Ні голосінь, ні сльозінь, ні «алілуя» над вами…

Тільки матюк: — Так вас розтак…

Чого така яма мілка…

— Там півсела ще лежить… І повітря нам труять!

Треба безодняву яму, ви ж вирили рів… —

Коні на голос районний косують понуро,

глухнуть лопати щербаті в руках трупарів.

— Далі вже нікуди: там лише камінь суцільний.

Будеш довбати, то землю проб’єш на той бік…—

Це — материк… І ломком цюкнув звільна…

Гул підземельний пройшов — і здригнувсь чоловік…

Аж у Москві обізвалися боєм куранти,

раптом на вироці смертнім спіткнулось перо,

легко на мить лиш зітхнули на Невськім атланти,

і проступила на камені сірому кров.

І, схарапуджені, рушили підтюпцем коні,

віжки гадючились слідом по теплій землі…

— Ширше копайте! — голос долинув верховний.

— Глибше ступайте! Бо ж землі у нас не малі…

І погребняк що є сили той камінь лупає:

іскри рояться, здригається твердь.

Глибше в майбутнє! У надрах копальні,

косу мантачить уламками каменю смерть…

…Хто обірвав це тривале видіння?

перевернув мене рвучко — я ліг горілиць,

аби продовжилось в муках моє животіння,

хмари бокаті пашіли теплом паляниць…

— Він ще живий! — сколихнулось у вусі повітря…

— Добра сорочка на ньому — шкода, пропаде… —

Янгол кружляв наді мною сирітно,

тільки ж присохла душа не виймалась з грудей…

Здерта, од крові червона сорочка дудніла,

вітер її роздував, мов ковальські міхи,

і доторкався пекучо до голого тіла,

листям долонь прикривали мою наготу лопухи…

Чув, як вози крижані проїжджали повз мене,

певно, вивозили холод на цвинтар з села,

і приростала до тіла сорочка зелена,

рідна ж земля повертала мені крапелинки тепла…

Так і лежав я, поснований щирим корінням,

інколи мертві торкались руками мене, —

віз їх котив в німоту, що кололась скрипінням,

глибшала колія,

скрип голоснішим ставав з кожним днем…

І не хиталися дзвони церковні у небі,

янголи пухлі щипали весняну траву:

не виривайте з корінням мене, ой не треба:

— Я ще живий, я живу, я живу… я живу-у…

Мертве село. Гребняки дзвонять ложками густо.

Товсто гуде погребальний загальний казан.

Кров їм окислює пріла торішня капуста,

чесний у них заробіток — рясний погребан.

— Щось пристаєш коло їжі, товариш Явтуше…

Мілко копав… Тепер ложка важка…

Ходиш похмурий… Дивись — усуспільнимо душу…

Знайдеться місце й для тебе, хоч яма мілка…

—Лучче живцем покладіть, бо мені однаково, —

прошелестів і ложки до губ не доніс…

— Діти попухли, лежать на полу, наче дрова.

Вигребли все до мучини…

Навіть із діжки заміс…

Витягли жили. Тепер смичете й шули…

Нове життя закладаєте ви на кістках…

Щоб не діждалися ви… — і упав, наче кулик;

ложку, що падала, інша безсила вхопила рука…

— Іч… він туди ж… Недобиток куркульський…

Здох, а вчепився мертво у спільний казан:

хоче привласнити обще, та дзуськи, та дзуськи…

Та ж відтягніть його швидше, як псину, в бур’ян.

— Дядьку Явтуше… і ви відпливаєте в море?!

Всі відпливають на кризі.

Хто ж позостався в селі?

Льопляшка? Юшка? Інші ж підтяті під корінь…

Хто ж буде жити на нашій нерідній землі…

Вклинюють голови коні все глибше і глибше у землю,

в надри земні заїжджає ладований віз;

вже і погонич колгоспний зчорнів… і не дише,

стала земною кована в кузні циганами вісь.

2.

Тебе нема, присутнє лиш тепло,

давно вже відокремлене від тебе,

воно мене серед ночі знайшло

забутого поміж холодних стебел…

І кров моя запульсувала знов,

і рушив знов розхитаний годинник,

і я тебе у забутті знайшов

на дотик серця і на дух родинний…

І миттю відокремивсь від землі,

відшарувавсь, немовби тінь від тіла…

Душа моя, немов сльоза на склі,

спрозорена — попереду летіла…

І став вузьким на тілі комірець,

і горло стиснув, та я крикнув тричі:

— Отець! Отець! Отець!.. —

Та я не знав, що ти — це той гінець,

який мене на суд високий кличе.

Мій поклик розділивсь на голоси,

що навсібіч вигукували слово:

— Кінець! Кінець! Кінець!.. —

О хто мене удруге воскресив

своїм теплом, аби убити знову?!

3.

…День нарікань уже настав,

душа вщертована терпінням…

А сутінь рання і густа

лише прискорює змертвіння…

Лежиш горізнач на піску,

немов зіржавіла бляшанка,

очима ловиш ніч сипку,

що почалася прямо зранку.

А слух ще ловить хлюпіт хвиль,

і повза по піску долоня, —

яких потрібно ще зусиль,

аби зануритись в бездоння?

Життя вантажить слух і зір

камінням з глибини добутим,

підзвітний відліта папір

в столицю крізь схололу сутінь.

Там все зазначено про час,

на облік взято до зернини

весь хліб. Зраховано і нас,

хоч душі мертві вже віднині…

І не позичить собі сна,

не вкоротити навіть ночі, —

піщана хвиля голосна

розкриті замиває очі…

Розтертий камінь на пісок

буравчасто втіка в легені;

холоне сутіні ковток,

і замерза вода у жмені…

Ні слів клятьби, ні нарікань —

відкритий зір і слух відкритий,

пісок в очниці затіка,

просіяний на смертні сита.

4.

…Той світ придумав я? Чи він мене придумав?

І хто в кому пружину сталеву накрутив?

Накручую себе щодня — чи не для глуму?

Куди мені? Чого і скільки ще іти?

І наповіщо пам’ять мені сумна давалась?

Щоб завчено махати і завчено кивать?

Щоб рейки пам’ятати і забувать вокзали?

Із безвісті летіти в безмежну неоглядь?

Я розповім про жорна і про паслін в городі…

Як в мертвого сусіда сухар з кишені вкрав…

Я розповім… Кому?.. Та вже про горе годі…

Сік скрапує зелений у тебе з-під пера…

Ворушаться в клітинах не літери, а воші,

я туманцем гарячим закушую окріп…

— Ти вигадав той світ… А цей такий хороший…

Та ти не пам’ятаєш, як гостро пахне хліб…

Не пам’ятає й камінь, як він молов солому,

і простору важкого не втримали хрести.

Ослабла вже пружина, і налягає втома,

і треба зупинитись, щоб знову підкрутить…

…Від крику власного я прокидаюсь часто,

бо бачу, як остання іскра гасне,

і чую — кайла крушать вперто материк,

і, наче ложка в чашці, дзеленчить язик…

Летючу видно іскру п’ятикутну,

що пропікає темряву отрутну…

Кайлом добута іскра з дна могили

випалювала струмом мені жили

і, пам’ять знищивши, верталася назад:

холодний ніж торкавсь затерплих п’ят…

І блискітка кружляла, наче дзиґа

перед очима. В саркофазі з криги

я знову плив… чи нурився в огонь…

І стиски чув задушливих долонь…

5.

Це море-степ?.. Чи море полудневе?..

Тут мерзлі мамонти і вугільні дерева…

Це душезгар чи вічна мерзлота?

Свідомість заморожена крута…

нічого вже про час не пам’ята…

Рух увірвавсь — застигла кіноплівка

і розкололась крижана долівка…

І я розгледів в чорноті розлому

обличчя вже давно мені знайомі:

тут весь мій рід… та що там… півнароду

вмуровано у затверділу воду…

Пів-України ув одній могилі —

затиснуті у льодовитій брилі…

батьки… брати… мій рід… і мій народ…

На брилі надпис: «33-й год!».

Карби глибокі з брили не зітерти:

рік пограбунку, голоду та смерті!

Рік всенародних пагуб та звитяг,

коли возводивсь з криги саркофаг…

і п’єдестал возносивсь для чобіт,

щоб притлумить підошвами весь світ.

Рік тридцять третій — зламу й моровиці…

Де не ступнеш — там перст його десниці

впирається у груди, наче кий…

І погляди сталеві — мов гвіздки…

Куди не глянеш — скрізь гартують крицю

і чути, як ламаються кістки;

по підземеллях кров людська іскриться,

і клацають, і клацають курки…

І ніби крапка в льодовитій книзі

чорніє іскра у могильній кризі.

Вона дрімає в брилі безпробудно,

немов чекає: день настане судний,

проклюнеться вона — розлущить лід

і перетопить уцілілий світ…

Лід намерзав лещатно довкіл скронь,

чув уві сні я притиски долонь,

що гіпс шерхкий до вилиць приміряли,

проте клубочивсь в тілі ще вогонь…

Я прокидавсь і западавсь в провали…

І бачив людоїдів у гайку,

що готували трапезу швидку.

Горбатіли похняблені вже спини,

і морщилися вицвілі свитини, —

щосили вбивці дмухали в жарину,

та кров палахкотіла на піску…

О Боже правий! страчена дитина

порубана, лежала на пеньку…

І скрикнув я, і заблищала слина

на бороді у вбивці, що дививсь,

як я провалююсь, волаючи, кудись;

димок із кулака його куривсь,

затиснутий за шию, як пташина…

***