Мати Триптих

1

Клумаки випадають з натруджених рук.

Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..

Ти босоніж торкаєш розпечений брук,

Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

За ворота виходять дебелі сини,—

І сліди замітає за ними пороша.

Материнської мови забудуть вони:

Вже та мова для них — нехороша…

Бригадири щоранку обходять двори.

Лиш в неділю є воля городець скопати.

Трактори…

Управління…

Директори…

А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,

Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.

І стотисячний хор оспіває твій труд,—

Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

2

Вам треба пісню про колгоспні руки?..

Ось лиш пером зненацька пошкребусь.

А там. дивись, уже ідуть онуки

Виховувати совість у бабусь.

Вони ростуть, мов лісова травиця,

Немов пирій у житньому рядку:

Сто обліковців на твою правицю,

На кожен палець —

по керівнику.

І кожен щедрі обіцянки стеле,

І оплески не знають жодних доз…

І канцелярський млин повітря меле,

Розмахуючи крилами відозв.

А ти викашлюєш старечі груди

І кажеш в ніч невидимим синам:

— От бач, виходять наші дітки в люди.

Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

На них тепер нейлони й чорнобурки,

І возять їх машини —

не вози…

Всі трудодні твої — лише для курки.

А бур’янець під тином —

для кози.

І часом очі робляться сумними,

І сумніви тяжкі в полон беруть:

— О боже праведний! Що буде з ними,

Коли сільські бабусі перемруть?..

3

Наливається вірою серце моє,

І вдивляється думка в невидимий корінь:

Ген селянка мадонною в небі встає —

Господинею вічних земних перетворень.

Все, що мусить померти — помре на віки

І народиться День із новим неспокоєм.

Україно !..

З твоєї легкої руки

Не боронь мені стати твоїм перегноєм.

Хай вростають у череп шорсткі корінці,

Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,

і в його молоці

Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з натруджених рук,

Всесвіт кине на плечі блакитну кирею…

Кизякова,

солом’яна,

чорна від мук,—

Станеш ти, Україно, тією зорею.

1963