Матірна осонь

У надри снів, в незміряну глибінь

так падаєм — аж хрускотіння чути,

і колами розкручується сутінь,

розносячи по тілу млосний біль.

То — дзвін по дереву, від кореня і вище,

по серцевині — оболонь глуха,

лише навірчує широке пасмо хвищі,

що, як і сон, до скону не вщуха.

Усоте я — в одне і те ж провалля

не падаю: викраплююся геть,

де з бризки кожної суниці проростали,

медовим спіллям повнячись ущерть.

А ти ідеш, думки перегортаєш,

і пучки змучені навірчують черлень…

А де твоє, а де моє пристання,

якщо війне високобальний день?

Зібрать мене ти мусиш до краплини,

і я крізь вічко плетене уздрю

чин переродження і вранішню зорю,

і маєстат пробудної хвилини.

Всевладний день шпуйні сніги приборка

і пустить сон, як шибку під мороз:

на білу віть, розтягнуту, мов шворку,

він перениже хуртовинну брость.

І нам звелить забути про суниці,

зітерши відсмак з осолодних губ,

вікно відслонить, як лице криниці,

снігами перехвачене у зруб.

І треба пить студеність просипання,

і треба бить підбором ясенець.

Швидкий ковток — чи перший, чи останній,

бо, як друшляк, просвічує корець.

***