May soul is dark

Я знов самотній і проклятий, —

схилився тяжко до вікна:

на мурах, ніби на розп’яттях,

ворони виють в небеса.

їх чую крики ізнадвору

у серці зрадженім своїм…

Куди, куди втічу від горя,

від тих зловісних голосів?..

Упала буря із-за бору

на місто пилом і піском,

змела на вітер птицю чорну,

неначе пір’я під погром,

та й кинула мені зокола

малу стеблину пирію,

щоб завихрити з нею вгору

і думу змучену мою!

Мене ти, думо, залишила,

як невтишиме в сповитку,

перед парадними дверима

ридать без відгласу на брук,

аж доки пси криві почують

і не потягнуть у рови,

де мої сестри з сіл ночують,

що ласку, юність продали, —

і у помиях там і смітті

покинуть кості мої тліть…

Ніколи верби верховіттям

з полів не прийдуть їм шуміть.

Я знов самотній і проклятий —

схилився тяжко до вікна:

на мурах, ніби на розп’яттях,

з пилами буря умира.