mea culpa

Якось нас встигли не одомашнити, а приручити,

Умовили сісти на ланц, змінити імена на клички…

Навчитись

Розкладати совість і розум на різні полички.

Та раптом над нами перестають ворожити

І прояснілі обрії нас геть спантеличать:

Ти досі існував так, ніби себе в когось позичив!

Був боязким, непомітним, та вже без зупину кличуть

ледь чутні та до щему знайомі голоси. Жодного зиску

в тім спочатку не видно. Окрім інтонацій окличних.

А потім все, що видавалось звичним,

Знецінюється до стану «не підлягає ужитку».

І постають питання, занедбані і безжально-величні:

Коли ми припиняємо ігри і починаємо жити?

Скидаємо маски й шоломи і чуємо вітер власним обличчям?

Коли вирішуємо, що досить вже сторожити

Печери наших власних драконів? Бо нам більше личать

Срібні крила, зручні постоли,

кава з коханими і друзями,

зустрічі з дивовижним і новим,

а не хребтові грижі і протрузії

від човгання каміння при будові мурів

чи поправі зведених таких бозна коли!

ось вельзевулових мух поїдять горобці-амури

і ми зійдемо в одну з квітучих долин

Та заснуємо там свій Єрихон, якому буде тисячу літ!

А, може, й в десять раз більше! Часу плин

Мало кого хвилюватиме - одвічний закон

Пануватиме на землі:

Всьому свій час і місце, а в тім числі

Безмежжю та нескінченності! Що два в однім!

Ніщо не спроваджуватиметься на скон,

на кожнім клаптику свій слід

Тут залишатиме хтось з Майстрів,

вправних у якійсь з божих глин,

Я вирвався на волю, бо Тебе зустрів,

через це олюднів. Пазурі та ікла сточив…

і це ж, я знаю, одна з причин

по якій і світ, що довкола, вцілів.

Бабиним літом ниття розірваних пуповин

Полишає збайдужіло минуле як з пустих столів

в кав'ярнях змІтають крихти лушпин.

Світ ріс, а я малів.

Сімейне фото: Дон Кіхот і його млин,

багатозначна тиша в супроводі кількох простих слів,

так звучить найбільша з моїх провин.