Меч та шолом

(З циклу «Музейні експонати»)

Нахилитались під вікном

березові сережки —

збіга по стовбуру вапно,

і білить до-овгу стежку.

Її не перечорнить тінь,

не перекреслять води —

над нею стріли золоті

летять дощем зі сходу.

І їдуть коні по вікні,

по роговиці ока,

шаблюки тануть крижані,

зливаючись в потоки.

Та помах кліпки все зітре

і все переінакшить:

береза вийде наперед,

мов панцир черепаший, —

ввіткнуться стріли дощові,

і в крижанім шоломі

так стане тісно голові,

як в мертвому — живому.

І спис легкий, як волосок,

не по руці — шаблюка,

кольчуга зшита з копійок,

кінь не ірже, а стука…

О стежко, втоптана давно,

важка на узвороті,

вже світ побілений вапном,

вапно в очах і в роті.

І лиш на дотик чути світ:

ось меч — метал гарячий,

а під шоломом тане лід,

і пам’ять змито плачем.

***