“Мене цієї ночі вмерло так багато”

Мене цієї ночі вмерло так багато,

так, ніби мову я раптово втратив,

забув усі імення та слова,

а на обличчі виросла трава.

Мені приснилось те, що було явним:

ти була з іншим у моєму травні,

ім’ям чужим ти кликала мене,

і дерево дзвеніло крижане,

і сипавсь іній замість пелюсток,

і видно було хід твоїх думок:

сама про себе, про утіху й хіть…

Та до пуття не міг я зрозуміть,

навіщо стільки світла на ту зраду?

Аби було видніше, куди падать?..

І скло віконне падало на брук,

яким ти сажу вишкребла із рук…

Я склянками підошви собі зранив,

і тінь липуча витікала з п’ят…

Я бачив світло, що точилось в камінь,

і било в очі, щоб не бачив втрат…

То ти із мене витекла смолою,

і бите скло тріщало під п’ятою…

***