Мене не лякає

Мене не лякає самотність, приємно послухати тишу,

Буває, не схочу до гурту, заради мовчання залишусь.

Залишусь на березі річки, мов в рідній до болю домівці,

Послухаю дзюркіт водиці, пройду до святої криниці.

І зможу згадати, як випав з колиски старої в дитинстві,

Як щиро з цього сміялась рідня, що на свято зібралась.

З старого колодязя вмиюсь, з цебра, льодовою водою

І, хрестиком вишитим, витрусь рушником, що висить наді мною.

Модельні зніму черевики, відчую приємну вологу,

Бо босі ноги, як в морі, в травиці з росою потонуть.

Пройду по зеленім споришу і, раптом, зупиниться сонце,

Пташина в небі застигне, і цілим побачу віконце,

Розбите тією рукою, що зараз аркуш тримає,

І в серці луна відгукнеться, і в пам’яті рід воскресає…

Побачу рідну матусю і діда, що сітку збирає,

Сріблясту пійману рибу, що зараз і в річці немає.

Себе, босоногим й щасливим, турботи і злиднів не знаючим,

Дядьків і веселого батька, про щастя і долю співаючих.

Побачу ще спритну бабусю, тітками тихенько керуючу,

І тацю з пухкими млинцями, спокусливо й смачно паруючу.

Відчую запах полину, що ввечері в полі гойдається,

Ковтну набігаючу слину, з уяви млинці проганяючи.

І з болем думка прокинеться, як хутко в наш час забувається,

Все те, що і є Батьківщина, що в пам’ять з дитинства в’їдається.

Я прошу, уважніше, друзі, до серця прислухайтесь слів,

Не можемо знати усіх ми, від пращура, сестер й братів.

Живемо не турбуючись, часом, що хворий навпроти сусід,

Забули про дружні стосунки, хоч з Кия іде родовід.

Про рідну забуту праматір я хочу всім нам нагадати –

Повинно борги повертати правічній терплячій батьківській хаті.

10.01.0…