“Менi здається, що живу не я”

Менi здається, що живу не я,

а iнший хтось живе за мене в свiтi

в моїй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий

в своєму тiлi. I, кавалок болю,

I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.

Ти, народившись, виголiв лишень,

а не прирiс до тiла. Не дiйшов

своєї плотi. Тiльки перехожий

межисвiтiв, ворушишся на сподi

чужого iснування.

  Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,

а межi ними — лялечка нiма:

розпечена, аж бiла з самоболю,

як цятка пекла, лаконiчний крик

усесвiту, маленький шротик сонця,

зчужiлий i заблуканий у тiлi.

Ти ждеш iще народження для себе,

а смерть ввiйшла у тебе вже давно.