Метаморфічний інтервал
Written 2025-07-21
у кутку – самотня шкарпетка
немов втомлена тінь буднів
мовчазна і покручена нотка
на вершині власних дум
тіснява в цьому просторі
і тривога – не гість а дім
вона вміє шептати
і голосно кричати
розбиваєш чашку
немов увесь біль
шабля думок прорізає втомлено
щоденний уявний простір царин
біль людини – не крик і не сцена
а інтеграл безмежний мов виклик
підходить вона до панівного клену
і уся тривога поникла зникла
змінюється особистість мов хмара над степом
метаморфоза тече крізь кров
злість сум то раптово вона –
пожежа яку не гасить любов
вона воліє мовчати але рими
розкривають мовчання як лід
поезія це механізм
це повітряний міст
поезія це не не гра і не вигадка
це коли весь світ тріщить
а ти пишеш слова немов білий світ
щоб зняти тягар з плечей і грудей
і тут ти дихаєш повніше
аніж у дні коли все мовчить
і кожна рима торкає ніжно
там де ще болить але не кричить
можливо невдовзі це знову розсиплеться
як зліплена з глини зоря
але шкарпетка в кутку нагадає –
в мені ще тепло і це не дарма
ні шабля ні страх ні тривога
не зможуть убити релакс –
адже це правильна дорога
що кладе свій рядок у сильне серце