Метро

До вагону метро столичного

Наші ду́ші юрба затиснула

Без дистанції без граничної,

І без сорому, і без долі.

Безпорадно блукав обличчями

Погляд карих очей батистових

У буйно́вищі у містичному,

Ніби вихід шукав на волю.

Я об нього спіткнувся поглядом –

І по спи́ні морозним подихом

Чи то струм у нейронах стомлених,

Чи любов, що її боюся.

Достеменно зарані знаю я:

Перша зустріч – вона остання є,

Якщо навіть на її станції

Я за нею услід зірвуся.

Як не випаде заблукати нам

Серед людоподібних атомів,

Якщо станем на ескалаторі

Ми, немов на рушник весільний, –

Все одно ми – із різних вимірів:

Вона вільна у своїм виборі,

Я ж останню свободу виміняв

На безпечне життя спокійне.

Нас юрба із підземки вистрілить

У шалене життя розхристане.

Пішаками, а не шахістами,

Ми живе́мо на цьому світі.

У вагонах метро затиснутим,

Не дано нам пізнати істину:

Щоб на цій шахівниці вистоять,

Варто вічним пори́вом жити.