“Ми підійшли до скирти, і впізнала”

Ми підійшли до скирти, і впізнала

Мене відразу скирта молода,

І вже на груди кинулася скирта,

Солом’яними стиглими руками

Мене всього зненацька обпекла,

Та зупинилась скирта: біля мене

Стояла жінка світла і чужа,

Із мовою нерідною для скирти,

З великими, як зненависть, очима,

В яких любов гойдалася моя…

За руки взявшись, пружно і святково,

Ми вилізли на скирту золоту,

І, головою спершися у небо,

Мені сказала жінка на вітрах,

Щоб скочив я із скирти золотої

На обережну листопадну ніч,

І я на край вже зсунувся поволі,

Як раптом скирта почала рости,

Здіймаючи мене понад степами,

Над селами, гаями уночі,

Вже хмари омивають мої плечі,

Уже в самому небі я стою,

Уже по груди в небі, вже по пояс,

Вже Україну видно мені всю,

І світ. І Всесвіт, повний таємниці,

І все благословенне у житті

З відкритими обіймами чекає,

Щоб скочив я до нього унизу!..

І скочив я… І жінка засміялась

Прозорою образою мені,

Що я для неї так-таки й не скочив

Із скирти золотої на стерню…

1959