Ми тоді не рахували днів

Ми тоді не рахували днів,

Просто жили — як уміли, як хотіли.

Двори, будинки, теплий асфальт,

І здавалось — це все назавжди.

Телефон розряджений знов,

Але хтось все одно чекав під домом,

І не треба було сто слів —

Досить погляду, щоб зрозуміть.

Двітисячісьомий… і ми ще діти,

Світ великий, але такий відкритий.

Двітисячівосьмий… і серце вірить,

Що все попереду — і ніхто не зрадить.

Де ти тепер, той простий час?

Чому він більше не про нас?

Я б віддала усе на світі,

Щоб знов туди… хоч на мить зайти.

Двітисячідевятий Перші сльози і перший сміх,

Перший раз, коли “люблю” — і тихо,

Ми не знали, як буде далі,

І тому не боялись жити.

Двітисячі десятмй Друзі поруч — не через екран,

І розмови до самого ранку,

Двітисячідвадцять другий А тепер у кожного свій світ,

І чомусь стало трохи тихо.

Двітисячісьомий… ще без втрат,

Без “пробач”, що вже не повернуть назад.

Двітисячівосьмий… ще без стін,

Де ми були собою — без причин.

Де ти тепер, той простий час?

Чому він більше не про нас?

Я б віддала усе на світі,

Щоб знов туди ...хоч на мить зайти

Іноді сниться той двір вночі,

І ми там — ніби ще живі,

Двітисячі сьомі восьмі роки

Там залишились справжні ми.

Там не було війни