Мідні усмішки

У місті масок, брехні і скла,

Де правда в пеленах сну заснула,

Де совість, мов тінь, між людей пройшла,

Де щирість пала — а фальш ожила.

Там погляд — пустий, мов порожній кувшин,

Усмішки — стерті, холодні, пласкі,

А слово — як попіл із вуглищ мин,

Що сиплеться тихо на душі людські.

Там брехня — мов гадюка срібляста й туга,

Обвиває серця невидимим плетивом,

І кожна думка, і кожна дорога

Ведуть у пустелю облуди фальшивої.

Лицемірство — шарманщик старий, без лиця,

Крутить колесо слів заїжджених, млявих,

Під пальцями крутиться нитка хитка —

З неї ткуть правди фальшиві облави.

А істина — ніж, що розрізує ніч,

Пробиває бетонні стіни облуди,

Гола, мов нерв, і пекуча, як січ,

Несхожа на пишні промови і чудо.

Справжність — це камінь у мішку душі,

Важка, як мовчання на дні зіниці,

Вона не вкладається в брудні мережі,

Не терпить облуди, лицемірства, границі.

Бо фальш — як діжка пуста на воді,

Що стукає мляво в розбурхані хвилі,

Вона затоне у першій біді —

А правда стоїть, хоч серце і в милі.