Мікеланджело

Ну що йому та різьблена печаль,

студений мрамур,

як вода в криниці,

вилискує, цямрований в очах,

овально входить в здвоєні зіниці.

…Стегно.

Коліно.

Випукле плече.

Шліфоване аж до спокуси лоно,

куточки губ, в які не затече

ані відраза, ні сльоза солона.

Похітливо розлігшись на весь зріст,

повітря проломивши гіркувате,

в об’ємі сну замкнувши вічний зміст,

жагу творця усотує, як вата.

І заздрим гнівом наскрізь пропіка

її нутро черниця жердкувата,

до злочину схиляється рука,

націлившись на перса горбкуваті.

Ну що той холод в мармурі, цей гнів,

коли жага завжди в очах колише

відвічний образ, зітканий зі снів,

пречистим духом хтось весняно дише?

Ну що йому хвилинне забуття,

оманливе завждешнє гамування,

коли душа жадає все життя

відвічного злиття і раювання.

***