Минають зими

Минають зими і надходять весни

З поживою для птахів і тварин.

І кучерявий вітер із–за Десни

Розбризкає в лугах ультрамарин.

І сонце в лісі вигріє дороги,

Куди я вирушав заради рим;

Там власна тінь мені лягала в ноги —

І сам себе я бачив не старим.

А згодом ярина заполовіє

І хмарка набіжить на шовк отав,

На дуб, що є ровесником Софії, —

Я знаю: він мене запам’ятав…

Дай, царю–дубе, пожалітись лукам,

Де нині дощик сіється дрібний,

Що я свого не передав онукам —

Лишився їм далекий і чудний;

Що, бач, кар’єра склалася невдало;

Що ходять вірші тільки з–під поли;

Що хтось на волі ріже хліб і сало.

А тут…

Замовкни, діду, не мели.

Замовкни, діду…

Вже нема і сліду

Мого отам, де я блукав колись.

Туди вже не дійду і не доїду —

Стежки тернами лютими взялись.

Тож дяка й шана вам, кохані руки,

Що зберегли крамольні сторінки, —

Бо, може, не дізнаються й онуки,

Де дідові поховані кістки.

13.12.1979