Місцеві цигани в Чернівцях

Тату, пам’ятаєш той двір — мов іржавий цвях у п’яті,

де дитинство ходило навшпиньках,

щоб не зачепити чужу лють?

Там, де кілька людей — не народ, не громада,

а саме ті люди —

вибрали мене мішенню,

бо так їм легше було жити.

Я тримала свою книжку,

наче броню з картону,

і не розуміла,

чому світ може бути таким несправедливим.

Їхні крики, погрози,

металевий холод у повітрі —

усе це ще й досі гримить у моїх снах,

наче недобудований міст у голові.

А ти тоді мовчав, тату,

ховав у кишені свій страх і сором,

і вчився діяти швидше, ніж міг.

Ми з мамою зібрали валізи,

і місто видихнуло нас,

мов сторінку, яка заважає роману.

І от ми в Хінчешть —

чисте повітря, рівні вулиці,

жодних погонь, жодних ножів,

жодних «ти інша».

Тут минуле не ходить за спиною,

як старий вовк, що не хоче відпустити.

Але ночами воно приходить у гості —

без стуку, без запрошення.

Надягає чужі голоси,

кладе холод у груди,

і я прокидаюсь,

наче з пожежі.

Тату, я хочу сказати тобі прямо:

я вижила, бо ми поїхали.

Бо ти — навіть розгублений, навіть упертий —

все-таки захистив.

Може, не так, як у кіно,

але так, як умів.

І цього було достатньо,

щоб я стала собою.

Тепер час відпустити тінь.

Завершити файл.

Закрити інцидент.

Передати минуле в архів,

але цього разу — без страху.

Бо тут, у Молдові,

де спокій пахне виноградом,

я вже не здобич.

Я — доросла.

Я — в безпеці.

І мої сни більше не будуть командувати моїм днем.