Місто-привид

Місто тепер мовчазне,

Лиш вітер гуляє крізь стіни.

Тут де колись було світло й весна,

А тепер – лише попіл і тіні.

Де сміялась колись дітвора,

Тиша холодом серце стискає.

Замість квітів – руїни, війна...

А на вулицях попіл літає.

Дощ змиває вогонь і сліди,

Та не змиває гіркої утрати.

Місто кричить, кричить крізь віки,

Та немає кому вже кричати.

Замість пісні – лише гуркотіння,

Замість світу – суцільний провал.

Тут зостався лиш присмак горіння

І обпалений вітром метал.

Розбиті вікна вдивляються в небо,

Шукають там промені мрій.

Та сонце ховається – ніби не треба,

Ніби боязко світити сюди,

Порожні будинки мовчать,

Застигли у чорному пилі,

Зруйновані міста лежать,

Як попіл на сірій землі.

Та місто із попелу встане, я знаю,

Колись тут заграє веселий дзвін,

І знову діти забавляться в рідному краї,

І мир повернеться в домівки з руїн.

Знову прокинеться рідна земля,

Загомонить рідний вокзал,

І місто воскресне у щасті і вірі,

Як фенікс, що з попелу встав.

А поки що – біль, мовчання і руїни,

А поки що – темрява, страх.

Але вогонь наш ніколи не згасне -

Ми світло несемо в серцях.