Місто

Куди поспішають ці безвидії натовпи

напередодні чергового апокаліптичного саміту?

Щоб плисти в такому океані з бетону й заліза,

треба мати зноровку як у Ференца Ліста.

Спритність мегаполісника приголомшує пóкотом.

Лиш не трапився б на дорозі надокучливий хтó би там —

підзарядив апаратець переплутаних домислів

і можна далі завзято тягнути корóмисло.

Місто височіє на страхів радіоактивнім болоті.

Соціальна тварина, як казав Аристотель?

Звідки тоді ця туга за братством, безсмертям?

До конформізму і задолизства не маю кебети я.

На полицю ліг десятитисячний фоліант

                                     словоблудного нісеніття.

В печеру відчайдушно сховався розкольник-самітник.

А я пішов би по рейках і до самого Києва,

якщо б стáрцівство з легкої руки церковного

                                                           інституту не вимерло.

Сентиментальна подорож світом ностальгію посилює...

Злітай у небо на поклінчиках матінки Євфросинії.

Ностальгія невтішна, якщо втішатися кайфом,

хоча б він супружнім підкріплений правом.

Бетон. Асфальт. Супермаркет. П'яниця.

Храм миру в душі обивателя розвалився.

Церква знюхалась з владодержцями і жирує втридóрога,

виставляючи помазанника як сектанта і ворога.

Істини в світі цім — кіт наплакав.

І кожен до себе тягне рубаху.

Втупитись в телефон, комп'ютер, свій пупок, 

                                                 пляшку пива,

тільки не чіпайте мене самотливого.

Що більш треба любові — то закритіше серце.

Спробуй такому довіритись, завзаємитися.

Поїзд стукотить напропале.

                 Довгоочікуваний відпочинок.

Все б віддав за блаженство, позичене хоч на годину.