Місто

Час покинув свій,

долаючи втому…

Я - у Києві

сто років тому.

Усміхнені квіти на клумбах.

Трамваїв густоголосся.

Міліціонери на тумбах

завмерли, як колОси.

Ось ця чарівна пані,

яка вибирає буси

прямо з вітрини - останні,

можливо, моя прабабуся.

А з цим малюком у колясці,

що так зворушливо плаче,

ми розминемось у часі…

Пробач, не до побачення!

Володимир, на хрест спершись,

як то кажуть, камо грядеши,

здається, побачив першим

нас - прийдешніх…

Вночі на дніпровські схили

падає срібне намисто…

Валер‘ян Підмогильний

«Місто».