Місячна соната

Зорі, як срібне намисто,

що випромінюють магічну красу,

тихо стікають на місто,

що майже відійшло до сну, -

на вулиці, площі й сквери,

на візерунки карнизів,

що тануть, ніби хімери, -

донизу, донизу, донизу -

і на мої самотні тюльпани,

що на лавці, ніби із скла,

я залишаю для пані,

яка так і не прийшла,

але, колисаю надію,

продовжує свій тривалий рух,

сповнений спазму бездії,

вдаль - до моїх рук…