Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено”)

Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено,

розчахнуто живу між «вчора» і «тепер»,

і клопоти мої дрібним-дрібні щоденні:

дивитися у глиб незрушених озер

і згадувати те, чого давно немає:

б’є перепел в житах, що стали, наче мур,

виблискує коса і простір відкриває,

і золотий покіс ляга за батьком в шнур.

Барильце в осоці настуджує вологу,

і я на колоску хитаюсь, мов пташок,

безклопітний, легкий, веселий, хвалить Бога,

і дрібно, як зерно, розтрушую смішок.

Серпневий вітерець роздмухує волосся,

кружля залітний джміль довкола голови —

та спалахнув метал, і батько впав в покоси,

і біг швидкий вогонь, і хліб нещадно тлив.

І димом затягло все небо, все заткало,

підпаленим крилом ледь жайвір тріпотів,

і я, налитий вщерть розтопленим металом,

крізь щілини в диму із посвистом летів…

Вже прірва кругова наповнилась дощами,

і ногу я заніс, щоб час переступить,

але чомусь спинивсь і думаю роками:

на кого полишить оту жнив’ярську мить?

***