Між двома ерами

1

Христова ера проминула,

Чому ж ти не прийшов, Христос?

Націлились холодні дула

В твоїх пророцтв забутий стос.

Хто ж розпочне новітню еру?

Хто вже на істину набрів?..

Учення тоннами паперу

Нас придушили, мов щурів.

Тим часом людство на приміті

Старе запитання трима:

Щось є живого в білім світі,

Окрім Землі? Ачей нема!..

І страшно нам отак раптово

Побачити своє життя:

Тоді ж ми булька випадкова —

Ні сенсу, ані майбуття.

Нерона-палія нащадок

Людську мораль здає в архів:

Якщо життя — сліпий випадок,

Немає перед ним гріхів.

Хай рветься бомба, куля свище

І трупи засипає сніг,—

Щоб тільки ти піднявся вище

І цілий світ поклав до ніг.

У цьому сенс. у цьому право

І шлях до вищої мети.

Хай ріки піняться криваво —

Аби лиш влади досягти…

О, я там був! О, я те бачив!

Собі дивуюсь, що живу.

Хтось хижий коси намантачив —

Людей косив, немов траву.

А потім реготав шалено,

Наливши в келихи вина:

— Вмирають бовдури за мене.

Хто ж я — сам бог чи сатана?..

2

Серед духовної отрути,

В безвір’ї, ніби у чумі,

Вже інколи прозріння чути:

— Усе не так! Ми не самі.

Є в пізнанні не тільки жертви —

Є голос правди віковий.

Ми цілий світ назвали мертвим,

Та схаменіться: він живий!

Земля, мов Діоген у бочці,

Себе загойдує давно.

А світ живий у кожній точці —

Усюди є святе зерно.

Нема ні прірви, ані тину

Між нами й Космосом — поглянь:

Згорнувся промінь у клітину —

Тепер він дерево чи лань.

Живим є квант. Живим є Світло.

Інакше у страшній імлі

Життя б ніколи не розквітло

На цій безрадісній землі.

3

Хтось чує, і тоді у груди

Приходить Всесвіту жага.

І бачать занімілі люди,

Як карлик горами верга.

Та на Землі не кожна совість

Приймає бачення нове —

Ще люди славлять випадковість,

Щоб нею пояснить живе.

Є добра страва у тарілці —

То й досить, в цьому сенс життя.

А інші топлять у горілці

Безглуздість власного буття…

Отак ми й живемо тепера

В жорстокий та бездушний вік.

Стара вже закінчилась ера,

Новий ще не почався лік.

І Сонце у якусь годину

Поймає вогняна журба:

Коли ж я виліплю, людино,

Із тебе друга — не раба?..

4

Я проростаю сам крізь себе,

Немов травиця крізь асфальт,

І споглядаю інше небо —

Для вас незрозумілу даль.

Ви ще не вийшли з поторочі,

Яка гнітить і чавить вас.

Пітьма скувала ваші очі,

Дух непробуджений погас.

Сліпим не можна пояснити

Твоєї, Всесвіте, краси.

Їм, грішним, навіть не наснити,

Який насправді ти єси.

Скорбота роз’їдає груди,

А серце вже не зберегти.

Кричу у безвість: люди, люди!

Адже ж ви люди, не кроти.

Вже здалеку свою планету

Вивчаєте, немов боги,

А серце оплели тенета —

Ні віри в ньому, ні снаги.

Ви й не питаєте: а звідки

Взялись живого корінці?

Для вас і зорі — тільки свідки,

А не борці і не творці.

О ні, на проповідь церковну

Я вас не поведу, брати.

Але загляньте в чашу повну

По той бік квазіпустоти.

Не пустота — жива основа!..

Себе і діток не дуріть.

Хай відмира облудна мова —

Повірте гомону століть.

І ви прозрієте. І душі

Потягнуться у світ живий.

Убогу твердь земної суші

Заселить завтра люд новий.

То будуть зрячі, мудрі люди,

Відкриті сонячним вітрам.

Ікон і храмів там не буде,

Бо Всесвіт — наш єдиний храм!