Моє віршування

Наснилося, немовби я віршую

Там, де людська ще не була нога;

І ніби я тепер товаришую

З самим люцифером —

Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,

А на ногах моїх висить ланцюг.

Я ним поєднаний із кимось в парі

Серед брудних тюремних волоцюг.

Вони ворушаться, немовби черви —

Людського в них давно уже нема.

Та друг задля натхненної перерви

Мене від них у небо підійма.

Запитую:

— Гей–гей,яке це коло?

Люцифере, признайся: де я, де?..

Він посміхається:

— Віршуй, Миколо.

За мною жодна з рим не пропаде.

Зненацька починаю розуміти:

Занадто хитрий у слуги смішок.

І що воно за отака приміта:

Він сторінки ховає у мішок.

Хапає, ніби у шинкарки здачу,

Хоч я ще не спиняю олівця.

— Ха–ха, віршуй… А я вже добре бачу:

У мене не лишилось ні слівця.

Я пробую ланцюг зірвати з себе —

Та видно, що майстри були не ті.

Аж ось заявляється посеред неба

Син Божий, розіп’ятий на хресті.

Він в темний простір подивився строго

І нагадав, прогнавши мертву тінь,

Що Слово — Бог…

Безсилі проти Нього

Всі хитрощі люцифера…

Амінь.

23.12.1979