“Моє життя безрадісне було”

Моє життя безрадісне було —

Можливо, на тім світі ліпше буде.

Та часом вранці вийду за село

І уклонюсь ромашці, ніби чуду.

А потім задивлюсь на деревце,

На річку, на гори зелену спину, —

Чи легко буде покидати це,

Коли на звіт до Сущого полину?

Озвусь до пташки, усміхнусь бджолі

І помолюсь пшеничним сходам дружним.

О ні, не все на цій сумній землі

Було ненависним і осоружним.

Є те, що вибачить земля стара,

Бо людство ще не втратило прикмети

Дитини, що годинник розбира,

А знову скласти — не стача кебети.

Є зла і темряви захланна твань,

Що нашу душу засмоктати вміє.

Є просто вбога радість існувань,

Яка сама себе не розуміє.

Та понад злигодні, що я терпів,

Понад тортури давні і недавні

Осяє душу соловейка спів

І срібний сміх конвалії у травні.

І я, зібравшись в потойбічну путь,

Спинюсь і в торбу нагребу такого,

Чого ні розлюбити, ні забуть —

Підважу торбу й вирушу до Бога.

А люди посміхаються здаля:

Адже ж її підважити несила.

Бо то не торба, а сама земля —

Моя любов, мій біль, моя могила.

14.01.1986, Сибір