Моєму батькові

Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,

Дитинство моє вітряною порою,

Німецькі снаряди вигукують люто,

Зима завива за крутою горою.

Обтесаний півник на новій ворітні,

В дворі, на постої, солдатські двоколки.

І, зорями шиті у синьому квітні,

Верба опускає зелені подолки.

А ти, посивілий, в низенькій хатині

Рівняєш підошву, постукуєш тихо,

Щоб хлопців, не дай бог,— синів твоїх, нині

Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.

П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,

Середлітку — десять, чотири — малому.

За шевство просив копійчану оплату:

— Синам же рости! Відпочинем потому.

Все чоботи шив. Я пригадую, марю:

Рибалкам в заброди, дівчатам — однако.

Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,

Мій батьку далекий, старий кожум’яко!

Коли ж накрапала осіння мигичка,

У далеч, у вирій, збиралися гуси,

Ти пив із шевцями. А звичка — не мичка,

Із неї ні нитки, ні чорту спокуси.

Ти дуже зносився, мій батьку, я бачу,

Літа, наче коні, промчали на мості,

А ми ж із тобою похожі на вдачу

І щирі занадто. І дуже запрості.

Тому нам і щастя нелегке на світі,

Дорога крута, а не стежка обічна;

З морозом — узимку, із спекою — вліті.

Та труд. Та мозолі. Та пісенька вічна.

Що був чорноморець, та був запорожець,

Ще й дівка-любавка з зелених потоків.

У тебе ж самого нелегкий порожець —

Спіткатися й падати сімдесят років.

Спочив би на старість. Сини і онуки

Вробили б на хліб і до хліба доволі,

Так знову війна підняла свої руки,

Не руки, а лапи, страшні й похололі.

Над нашою хатою тінь малинова,

Зоря загасає і чайка кигиче,

Без подиху в грудях я жду твого слова,

Мій батьку, мій трударю, хто ж мене кличе?

Верба обгоріла стоїть, як вдовиця,

А диму полотна багряно-безкраї,

Ворота упали. Усохла криниця.

Мій батьку, мій трударю, хто ж то гукає?

У небі дніпровському не лебедята,

Не крижень перистий пливе над тобою.

І сохне барвінок, і корчиться м’ята,

Ждучи мене з поля, з останнього бою.

То ж ти мене кличеш крізь ночі заграву,

Крізь кулі й розриви у полі німому,

Де ворог приніс і ганьбу, і неславу,

І голод повзе біля отчого дому.

Тебе ображає фашист-недоріка,

Багнет націляє і тикає в груди

За те, що твій син не сліпець, не каліка,

А вийшов між люди і став, як і люди.

У снах тебе бачу. А сни на хвилину,

У серці не смуток, а гнів і турбота.

Я вітром повію. Я птицею злину

Чи травкою виросту попід ворота!

Чи краще, як воїн, крізь битви та біди

Із доброю звісткою глянуть до хати,

Щоб радо всміхнулися давні сусіди

І встала назустріч заплакана мати.

І хлопці б по чарці хильнули до діла,

А мужа зустріла вночі молодиця,

І м’ята зійшла б, і відром задзвеніла

На зрубі дубовім глибока криниця.

Облога тривожна чи битва — однако,

Чи постріл підступний, чи темна утома,

Сільський чоботарю, старий комуж’яко,

Мій батько посивілий, жде мене дома!

1943