Моєму народові

Народе рідний, степова стихіє,

Безхитрісна, довірлива душа!

Чому тебе, святого гречкосія,

Так часто Божа ласка полиша?

Нелегко вжитись у твої потреби:

Ти витворив республіку в часи,

Коли вона хіба що лиш на небі

Могла здобути сили та яси.

Погасла Січ, як вогнище в негоду,

І не воскресла в полум’ї новім.

Понад усе шануючи свободу,

Ти опинився в рабстві віковім.

Та є твоєї долі власний човник,

Що напрямку ніколи не ламав:

Пишайся тим, що ти не завойовник —

В неволі ще нікого не тримав.

Землі чужої не топтавши зроду,

Свою стеріг із косами в руках.

Пишайся цим, мій праведний народе,

Бо то найвищий подвиг у віках.

Не той здолав, хто вилив більше крові

Чи напустив на душі туману —

Твоя могутність у твоїй любові

До колосків на рідному лану.

Нові століття в тебе є по праву:

Ти світ навчиш і сіяти, й косить,

Бо та любов тобі дарує славу

Яка живих і мертвих воскресить.

І людство, переймаючи науку,

Збагне, чому в тернах твоє чоло:

Ти є Месія, котрий терпить муку

За гріх сусідський, за криваве зло.