Молодий ліс

Він виріс на місці пралісу —

на довгому повоєнному зрубі.

Він заскочив аж на толоку,

де пасли тоді маржину,

і завмер біля перших обійсть.

Але ж ні! Тільки на толоці

він стоїть, як ліс,

а в зрубі завше хитається,

ніби танцює

на тонкій весільній підлозі 50-х,

і з тих пір не може спинитися,

наче, спинившись, упаде

і проломить підлогу…

Коли праліс поліг,

а молодого лісу ще не було,

великий зруб страшно зіяв між горами

і здавався бездонним проваллям,

особливо вночі,

особливо дитячим очам

з-між найближчих вцілілих дерев.

Чомусь кортіло думати: ступиш…

А зранку той зруб

ставав різдвом і Великоднем,

бо саме в ньому

росла вся малина, ожина,

афина, суниця, всі глоги,

ховаючи під собою нічний страх

і бездонне дно,

А всі жінки

зліталися сюди з кошеликами й кошелями,

і вперше добрі були одна до одної,

і кожна приводила дитя за руку,

яке вже не знало, що вище пахне:

скошена трава чи ягода.

І вимирало село до ночі,

доки не з’являлися поважні заготівельники,

А ввечері жінки піднімалися з урвища.

І вперше із села вивозили не людей,

а повні діжки ягоди.

Ту ожину й малину я не забуду,

та все важче вірити

у глибоке провалля того зрубу,

бо як же ж міг вирости над ним

цей малий ліс,

рівний ростом із деревами на толоці?!

Та коли ним страшно хитає у безкінечному танці,

наче ось-ось упаде,

я згадую весільних людей 50-х,

які, мабуть, накрили нічне провалля зрубу

тонкими довгими дошками весільної підлоги,

і на тих дошках виріс, танцюючи, ліс.

Тут я дуже легко ступаю,

аж мимоволі затягує в танець,

але мені страшно хочеться

упасти долілиць, розгребти руками опале листя

і глянути у шпарку між дошками —

якраз над тим горбком,

де ми з мамою любили рвати малину.

Але я боюся, що в ту мить

найтонша дошка не витримає

і в раптовий пролом

між падаючих молодих дерев

я ще встигну побачити всіх:

ходять, рвуть ягоду, сміються, співають,

ждуть заготівельників.