Монолог до мами

На тих стежках за дальніми степами,

За полинами, сизими від мли,

Де ноги Ваші зранені ступали,—

Терни колючі, мамо, наросли.

Зберу увесь набуток свій у жменю.

Важкий мій плуг, пісна моя рілля!

Ви так хотіли щастя задля мене!

Не дочекались… Пухом Вам земля…

Я все іду, й всього мені замало —

Доріг і звершень, друзів і мети.

Ви щось таке на світі знали, мамо,

Чого мені повік не осягти!

Як часто я, коли в душі досада,

Коли не піддається висота,

Вас кличу не докличусь на пораду!

Та голос мій до Вас не доліта…

І знов лежу і думаю ночами,

Бо світ цей мій і в ньому все моє!..

Вже наче й треті півні прокричали,

А день не йде, і сонце не встає.

І озирнусь на шлях свій, серцем збитий,

Прониже груди холодом в імлі: .

На тих стежках, де я горів для світу,

Щось гостре пробивається з землі.