Монолог непоєднуваних

У твоїй голові намело стільки снігу вчорашнього дня,

І проміння біжить по останній октаві до обрію,

Що у тиші вечірній твою розпізнаю я

Незворотність появи і невідворотність болю.

Ми зустрінемось знову, як ті, що втомились іти,

Що німим запитанням вганяють у серце погляди

Хоч не зовсім холодні й не зовсім гарячі вони

Та прошиють голками з червоною ниткою спогадів.

А тоді,

Я шепотітиму змови на свою любов,

Зливатиму віск аби позбутись страхів, що пустили корені

У моєму серці.

Та прошу тебе жодного слова мені не промов,

Відвернися, подавши води і сильні знеболюючі.

Я встав цього ранку і довго шукав тебе,

Озивався вчуваючи в тиші відлуння голосу.

Та тебе не було. На щастя тебе не було.

Лиш тремтіла у склянці вода поблизу знеболюючих.

12.01.2024